Кулик Степан - Відродження-4, Кулик Степан

Розділ 17

— Хто тут?! — відреагувала Сашка на зрадливий скрип дверей. Дівчина рвучко сіла на ліжку і сонно закліпала.

— Я. Спи…

— Що так довго? Сказав, зараз прийду, а сам до півночі...

— Справи. Завтра розповім. Спи.

— Ну, завтра, то завтра, — Сашка ще хвилинку покліпала, потім посунулася до стінки і повернулася на бочок, демонструючи пружні та округлі вигини.

Оскільки випито було неабияк, від такого видовища в голові заворушилися певні думки, і інші частини організму теж помітно пожвавилися. Але я не піддався спокусі. Не ті у нас стосунки, щоб чіплятися з п'яних очей. Та й реально пізно. Я навіть сказав би — рано. Того й дивись, світати почне. Не варто до завтрашнього похмілля ще й недосип додавати. І без того зле буде.

Так що я швиденько роздягнувся і пірнув під ковдру. А ось в задоволенні притиснутись до м'якого бочка вже собі відмовляти не став. Притулився, пригрівся...

 

Вибух міни майже повністю виніс ліву частину воріт, відкриваючи прохід. І звідти, з глибини двору, одразу ж ударила кулеметна черга. Добре, що бійці досвідчені, ніхто не ломанувся одразу. Судячи з басового звуку, бив «крупняк», так що навіть нашим «тяжам» не було сенсу підставлятися.

 — Бачу! Тринога! — доповіла «Вісімка», боєць із номером «08» на тильній частині бронежилета. Знаючи, що ця операція у нас цією групою єдина та остання, я не став напружуватися, запам'ятовуючи імена чи позивні бійців, а просто пронумерував. Вони й так знають один одного, а мені — вистачить. — Зараз зніму!

Боєць трохи перемістився, так щоб і кут обстрілу покращити, і під кулі не потрапити, а потім приклав до плеча тубус РПГ.

Постріл пішов у площину воріт, а миттю пізніше на подвір'ї гулко бухнуло.

— Денис, додай. Не вистачило йому! — «Вісімка» повернувся у бік бійця, що присів поруч. Так як він розташувався боком до мене, номер я не роздивився.

— Роблю…

А бачу. «Четвірка».

Другий боєць упав навколішки поруч із товаришем. Секунди дві цілився, і у двір комплексу пішла друга граната.

— Гух!

— Є контакт! — доповів «Восьмий». — Чисто… Заходимо?

— Спершу роботи, — зупинив я хлопців. — Навряд чи він тут такий гарний сам був. Не варто даремно ризикувати. Вас полагодити складніше буде.

Віддаю ментальний наказ і обидва наші важкі роботи, як пара середньовічних лицарів, неквапливо входять у ворота секретного комплексу. Того самого, що я знайшов, коли облітав на флаєрі райони, що прилягають до нашого Краю. Зверху вдалося роздивитися лише виробничі цехи, але що всередині нічого доброго сумніватися не доводилося. Інопланетяни дарма його стазис-полем не накривали б. Вже якщо «законсервували», значить, те, що тут виробляється, становить небезпеку не лише для нас — найближчих сусідів, а й для всього Людства. І має бути знищено.

«Залізний Дроворуб» згідно з додатковим наказом, проходячи повз, штовхнув другу стулку. Важила вона не менше кількох сотень кіло, але від ноги робота відлетіла убік, як фанерна, відкриваючи кращий огляд внутрішнього двору.

Недаремно підстрахувався.

Щойно роботи опинилися у дворі, кулемети знову ожили. І цього разу працювало одразу кілька. Очевидно, до першого, вже нейтралізованого, охоронця підтяглася допомога.

У відповідь заляскали авіаційні гармати «важких». Усього по парі пострілів. Роботи не люди, якщо бачать ціль — не хиблять.

Зосереджуюсь і дивлюся на все, використовую оптичні сенсори Бронека. У мене з ним тісніший контакт, і вплив потребує менше зусиль та пунктів уміння.

Підмогою виявилися ще два «Борисів». І, природно, що не з їхньою бронею ставати поперек «важких». Ця парочка, особливо після моїх апгрейдів, цілком здатна середньому танку башту відірвати. Попередньо, зав'язавши вузлом гармату.

Оглядаюся.

Попереду і трохи лівіше величезний ангар. За логікою, із готовою продукцією. Щоб відвантажувати було зручно, а не тягнути продукцію через всю територію заводу. Він, відповідно, наша головна мета.

Поки придивлявся, з-за прибудови з'явилися ще два «Бориси». Хотів був повернути «Бронеку» зір, але «Дроворуб» впорався сам. Двічі спарено ляснули його гармати, і бойові триноги завмерли купою металобрухту. Ні, що не кажи, а добре я своїх натренував. Не знаю, як себе покаже загін колишніх зеків, — для цього, власне, й ув'язався з ними, хоча після розмови з представником Спостерігачів міг уже відкосити від цього бою, — а роботи мої працюють грамотно. Не дірявлять корпус даремно, а чітко випалюють центри управління.

Ну що? Схоже, все? Можна входити й іншим бійцям?

Я розірвав контакт, «повернувся» у своє тіло і вже відкрив рота, щоб подати команду групі, що завмерла на низькому старті, коли стулки ангару, з несамовитим скреготом, немов гідравліка буквально віддирала їх від направляючих рейок, поповзли вгору. А звідти, навіть не чекаючи, коли жалюзі піднімуться повністю, буквально ринула суцільна хвиля невеликих, розміром із дворнягу, роботів. Цілком безпечних на вигляд, не прикритих навіть легкою бронею і яких можна зупинити навіть автоматною чергою. Якби вони не несли в собі вісім-десять кілограмів вибухівки. Роботи-камікадзе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍