Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Ельго?

Вона повернулася, глянувши на жінку в білому одязі. Вона прийшла зі Старлою та Айріалом. Але саму жінку Ельга не знала. Не встигла пізнати.

–Мене звати Каро–Генрита. – вона посміхнулася, погладивши Ельгу по щоці, і засвітила вогняну кулю в долоні.

–Ви ж навіть не знаєте мене.– прошепотіла вона здивовано.

–Мені цілком достатньо того, що завдяки твоїй жертві, мій син ще там, нагорі. А з ним, мій народ і моя королева.

–Старла...

–Так. Ми всі в боргу перед тобою. І я готова допомогти тобі, Верховна Королева.

Ельга подякувала їй, обійнявши, поки постать не зникла.

–І хотів би зустрітися інакше... –почав інший голос.

Ельга втупилася на хлопця з мигдалеподібними очима темно–карого кольору. Гарний молодий хлопець, який колись перетворювався на величезного білого тигра. Співчуття накрило Ельгу, вибивши повітря з легень, наскільки дозволяло місцезнаходження в царстві духів.

–Тай? І ти теж...

Він усміхнувся.

–Знаю. Ти хотіла бачити мене у своїй варті.

–Це була б честь для мене.– посміхнувшись крізь сльози, сказала вона.

Він торкнувся її руки, передавши вогняну кулю.

–Як і для мене.

Ельга знову стояла одна в темряві, але світло від постаті, що наближалася, освітило її. До неї підійшов хлопець із темно–каштановим волоссям і очима такого ж кольору, як і в Калерії.

–Ми не встигли як слід познайомитися...– почав хлопець.

–Калебе? – здогадалася вона.

–Так.–він усміхнувся.

–Вона досі не навчилася жити без тебе...

–Це мучить мене.– примружившись, сказав він.– Я б дуже хотів, щоб вона була щаслива.

Ельга кивнула.

–Тому я тут. – сказав він, ставши ближче.– Повернешся – допоможи їй. Ми обидва знаємо, хто закоханий у неї з незапам'ятних часів. Він подбає про неї, життя віддасть у будь–який момент.

–Ти про Ніка?

Він кивнув.

–Я постараюся, але вона занадто сильно любила тебе.

–І ледь не загинула в ім'я цієї любові. А я не хочу так. Їй час жити далі, я не можу знайти свого спокою, знаючи, що вона нещасна. Допоможи їй відпустити мене.

–Я намагатимусь.

–Прошу, Ельго. Пообіцяй допомогти.

–Я обіцяю, Калебе. Я зроблю все можливе.

Він підбадьорливо посміхнувся і запалив кулю у своїй долоні й схопив її за руку, поклавши долоню зверху.

Фігура зникла, на її місці з'явилася молода дівчина, з круглими зеленими очима й акуратною родимкою під одним із них.

–Я вирішила, що буде символічно, якщо ти зустрінеш мене наприкінці... Але дехто був проти... – вона засміялася.

–Есме...–Ельга зітхнула, заплющуючи очі.

–Коли ми з Найджелом тільки збиралися в дорогу... – почала вона, підійшовши ближче.– На порозі свого будинку я знайшла печиво з передбаченнями. Я бачила ворона, який стрибав на ґанку, але прийняла його за птаха, який намагався поживитися частуванням. Тільки через деякий час я зрозуміла, що це був Діаваль.

–Пророцтва? – не зрозуміла Ельга.

–Так. Одне адресувалося Найджелу і вже збулося. Моє свідчило, що наприкінці шляху, я буду потрібна своєму другові. І я стільки років намагалася зрозуміти, коли і кому буду потрібна.

Ельга заплющила очі, відчувши, як сльози знову зросили обличчя. У царстві духів вони не оберталися льодом і просто стікали по щоках.

–Наша перша зустріч не була гарячою... – згадала Есме.

–Мені часом чужа привітність.– хитала головою Ельга.

–Після двохсот років самовільного ув'язнення... можу зрозуміти.

Вони посміхнулися, Ельга хитала головою, сльози стікали по щоках, зупиняючись на підборідді.

–Хочу передати частку в твоєму стилі.– сказала Есме.

–Це як?

Дівчина, регочучи, торкнулася шиї Ельги рукою, що світиться. А потім зникла. Есме і Найджел стали тими, завдяки кому Ельга покинула ув'язнення і знову знайшла свій клан. Тепер, одного з хранителів цієї сімейної історії більше немає в живих. Це усвідомлення ранило серце Верховної Королеви, і вона страждала від горя за втраченими друзями. Есме була тією, що привела хрещеника Ельги додому, вона назавжди запам'ятає це і буде дякувати богам, що послали її Найджелу. Знову стало темно. Ельга залишилася одна в темряві, тремтячи від тривоги, поки не зустріла Деметрію.

–Ти не казала, що я можу померти. – сказала вона мортленці, що з'явилася.

–Це й не було потрібно. – знизала плечима Деметрія. – Ти усвідомила це в той момент, коли знищила некромагію, чи не так?

Вона опустила очі.

–До того ж... Ти не з тих, хто здається смерті схиляючи голову. І люди, яких ти зібрала у своєму війську, тому пряме підтвердження.