Робін Хобб - Учень убивці

Розділ 9

Жир допоміг

Блазень з’явився в замку на сімнадцятий рік правління Шрюда. Це один з небагатьох фактів, які ми знаємо про блазня. Кажуть, що це був подарунок від бінґтаунських купців. Але про його походження можна лише здогадуватися. Я чув багато різних історій. Згідно з однією з них, блазня захопили в полон пірати з червоних кораблів, а бінґтаунські купці відбили його в них. Згідно з іншою, блазня знайшли немовлям, що пливло у маленькому човні, накрите парасолею з акулячої шкіри. Він лежав на підстилці з вересу й лаванди біля банки[9]. Але то все фантазії. Про життя блазня до його появи при дворі короля Шрюда нічого не відомо.

Блазень, поза всяким сумнівом, — людина, але має не зовсім людське походження. Те, що він народився від Іншого Народу, — швидше за все, брехня, оскільки на пальцях немає павутиння і він ніколи не боявся котів. Незвичайний вигляд блазня (як-от безбарвна шкіра) може бути ознакою іншого походження, а не просто відхилення. Хоч тут я можу й помилятися.

Говорячи про блазня, важливіше те, чого ми не знаємо, а не навпаки. Люди сперечалися про те, скільки блазневі було років, коли він прибув до замку. Зі свого досвіду я можу ручитися, що тоді блазень був набагато молодший за мене. Але оскільки він не виявляє жодних ознак старіння відтоді, як з’явився в замку, можна припустити, що він був не такий уже й молодий. Найімовірніше, він був наприкінці періоду дитинства, яке затягнулося.

Також сумнівним питанням була стать блазня. Коли його запитував хтось молодший і прямолінійніший, аніж я зараз, то блазень відповідав, що це нікого не стосується. Тому я нічого не знаю.

Що ж до його проникливості, яку блазень проявляв у досить туманній формі, що дратувало всіх, то немає єдиної думки, чи це є ознакою його раси або ж його особистим талантом. Дехто вірить, що він знає все наперед, навіть те, хто з ним говоритиме. Інші твердять, що все це через його велику любов до приказки: «А я казав!» Подейкували, що він брав різні незрозумілі приказки і перекручував їх, щоб вони були схожими на пророцтва. Можливо, колись воно так і було, але у багатьох випадках блазень передрікав такі події, які згодом відбувалися, хоч і в дуже туманній формі.

Я прокинувся від голоду десь близько опівночі. Я лежав із розплющеними очима і чув, як бурчить мій живіт. Я склепив повіки, але мене й далі нудило від голоду. Я встав і пішов до столу, де стояли тістечка Веріті, але слуги їх прибрали.

Прочинивши важкі двері, я вийшов у тьмяний коридор. Там стояли двоє солдатів Веріті. Вони здивовано подивилися на мене.

— Я вмираю від голоду, — промовив я. — Не підкажете, де тут кухня?

Мені ще ні разу не траплявся солдат, який би не знав, де кухня. Я подякував і пообіцяв принести щось і їм, якщо вдасться роздобути. Я пішов темним коридором, який вів до сходів. Спускаючись ними, було незвично відчувати під ногами дерево, а не камінь. Я йшов так, як мене вчив Чейд: тихими кроками і найтемнішими проходами, де мостини скрипіли найменше.

Усі в замку вже спали. Я зустрів кількох вартових, більшість з яких дрімала; ніхто з них не зауважив мене. Тоді подумав, що це через мою непомітність, але тепер розумію, що вартові не бачили загрози в худорлявому хлопці з розкошланою чуприною.

Я швидко знайшов кухню — величезну кімнату, стіни якої обкладені камінням для захисту від пожеж. Там було три великі плити, вогонь в яких засипали на ніч. В кухнях замків у будь-яку годину доби світло: там завжди є той, хто не спить.

Я побачив накриті каструлі й відчув запах тіста, яке сходило. В одному місці стояв великий казан. Коли я підняв кришку, то зрозумів, що зникнення кількох порцій рагу ніхто не помітить. Понишпорив по кухні і знайшов іще продукти. Відламав окраєць від замотаної хлібини, яка лежала на полиці, а в іншому кутку кухні натрапив на діжечку з маслом, яке охолоджувалося у великому чані з водою. Нарешті проста їжа, на яку я чекав увесь день, а не різні витребеньки.

Я вже майже доїв другу тарілку, коли почув тихе шарудіння: хтось ішов. Я підвів голову зі своєю найчарівнішою усмішкою, сподіваючись, що їхня кухарка така ж добросердечна, як і в Оленячому замку. Але це була служниця. Вона накинула покривало зверху нічної сорочки. На руках несла дитину. Служниця плакала. Я зніяковів і відвернувся, але вона навіть не глянула на мене. Жінка поклала закутану дитину на стіл, взяла миску й налила холодної води по вінця, постійно щось бурмочучи. Затим нахилилася над дитиною.

— Ось, мій солоденький, моє ягнятко. Тримай, дорогенький. Це має допомогти. Візьми трішки. Солоденький, не можеш навіть ковтнути. Відкрий ротика, ну ж бо!

Я просто дивився. Вона незграбно тримала миску й намагалася піднести її до немовляти. Вона намагалася відкрити рот дитині, докладаючи більше зусиль, аніж будь-яка інша мати. Вона нахилила миску, і вода вилилася. Я почув здавлене булькання, наче дитинча задихалось. Я встав, щоб зупинити її, а з пелюшок висунулася голова песика.

— О ні, він знову задихається! Він помирає! Мій маленький Фесті помирає, а нікому до нього немає діла! Він хрипить, а я не знаю, що робити!

Вона притисла щеня, поки воно давилось і задихалося. Цуценя почало мотати головою, а потім заспокоїлося. Якби я не чув його важкого дихання, то подумав би, що воно померло в служниці на руках. Я подивився в його темні банькаті очі й відчув, що тваринка дуже боїться і як їй болить.

Спокійно.

— Ну-ну, — почув я власний голос. — Ти не допомагаєш йому, так стискаючи. Він ледве дихає. Постав на землю і розмотай. Хай сам вирішує, як йому буде зручніше. Коли він такий закутаний, то йому дуже жарко й він намагається хекати, але задихається. Опусти його на землю.

Служниця була на голову вища за мене, тому я на мить подумав, що доведеться з нею битися. Але вона дала мені собача й дозволила розкутати. Я поклав песика на стіл.

Тваринка була зовсім нещасною. Голова висіла між передніми лапами, а морда й груди були всі у слині. Я помацав його здутий і твердий живіт. Песик знову почав