Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

– Тихіше! – шикнув на неї Олег. – Ще почує Северин що ми тут.

Вони опинилися в якомусь коридорі. Кругом було дуже темно. Лоло дістав з кишені маленький ліхтарик і засвітив. Він помітив що зліва коридор впирався в якісь двері і направився туди. Ліна та Олег навпомацки пішли за ним. Лоло штовхнув їх. Двері виявилися незамкненими. Усі троє ввійшли у велику простору кімнату. Вона була дивна тим, що стіни в ній були не квадратні як зазвичай, а круглі. Так діти зрозуміли, що вони в башті.

– Це кімната Рути, – сказала Ліна, помітивши шкільні підручники та дівчачий одяг на ліжку.

– Так, – підтвердив Лоло, – і тепер зрозуміло звідки усі ті магічні витівки. Ви тільки подивіться, що я знайшов.

У руках у хлопця була книга схожа на ту в якій Лінина тітка записувала свої заклинання. Він листав пописані темним чорнилом сторінки.

– Це – Книга Заклинань, – сказала Ліна, – у моєї тітки теж така є.

– Це не проста Книга Заклинань, – заперечив Лоло, – поглянь на сторінки.

Ліна почала уважно розглядати сторінки. Вони були пожовклі та пошарпані, іноді на них проступали зелені плями цвілі. Почерк, яким були написані заклинання, теж був якийсь різкий, кривий, в деяких місцях літери розпливалися.

– Вона дуже стара? – запитала Ліна.

– Це не від старості, – відповів Лоло. – Справжні Книги Заклинань не псуються і не старіють. Цю книгу писали навчені відьми і чарівники.

– А вони теж можуть придумувати свої заклинання? – запитала Ліна.

– Звісно. Заклинаннями справжніх чарівників вони користуватися не можуть, тому вигадують свої. Але ці заклинання – протиприродні. Тому, все до чого вони торкаються – руйнується, навіть папір на якому вони написані. І ще, не важливо для чого використовуються ці заклинання, вони все одно принесуть тільки біду.

– Тоді виходить, якщо Рута використовує цю магію, – почала Ліна.

– Скоро станеться щось погане, – закінчив Лоло, кладучи книгу на місце.

– Ходімо далі, – сказала Ліна.

Вони вже направилися до дверей аж тут Олег вигукнув:

– Що то за дивна штука?

Всі троє подивилися туди, куди він показував. Біля дверей висів довгий чорний плащ з довжелезними рукавами і величезним капюшоном.

– Який смішний, – сказала Ліна. – Цікаво, куди Рута його носить.

І Ліна грайливо махнула плащем за один край. З його кишені щось випало на землю, якісь картки. Ліна одразу ж підняла і хотіла покласти на місце. Аж раптом вона побачила те, від чого у неї перехопило подих. Це були фотографії, а на них – Ліна з Алісою, які йдуть додому зі школи.

– Ви тільки подивіться, – простягнула вона фотографії хлопцям.

– Ого, – аж скрикнули вони.

– То вона що стежила за тобою? – вражено сказав Олег.

– Виходить що так, – відповіла Ліна, – і вже дуже давно. Все таки не просто так мені сон про неї наснився.

Ліна поклала фотографії назад до кишені і вони вийшли з кімнати.

– Що їй від тебе треба? – сказав Лоло чи то до Ліни, чи то сам до себе.

– Навіть не уявляю.

Вони пішли коридором в інший бік, минувши те місця, де щойно піднімалися сходами. В замку було тихо, могло, навіть, здатися що в ньому нікого немає. Діти прийшли до величезних чорних дверей з красивою різьбою. Раптом двері злегка відчинилися. Діти налякано притислися до стіни, а Лоло одразу вимкнув ліхтарик.  Двері були трохи привідчинені і вітер хитав їх туди-сюди. Ліна першою заглянула в дверну щілину і одразу ж відскочила назад.

– Там Северин, – сказала вона якомога тихіше.

Хлопці з цікавістю теж припали до щілини. Це була велика, але пуста кімната з обшарпаними шпалерами. Там не було взагалі ніяких меблів, крім старого фортепіано, об яке Северин оперся однією рукою, а іншою задумливо почісував підборіддя. Там був хтось іще, кого діти не могли побачити.

– Ні, ще зарано, – сказав Северин.

– Але скільки ж іще чекати? Тіні вже досить сильні щоб випустити вихор, – відповів йому жіночий голос і Ліна одразу ж зрозуміла, що вже його чула.

До Северина підійшла жінка. Її руки сердито стулили пальці на боках і вона прямо нависла над ним.

– Та це ж Леля, – мало не скрикнула Ліна.

– Невже? – здивовано перепитали хлопці і собі припали до щілини.

Северин відійшов від Лелі і пішов у інший бік кімнати, Леля за ним. Дітям довелось трохи посоватись щоб усім було знову їх видно. Леля і Северин дивилися на щось на стіні. Спершу здавалося що на картину, але потім стало зрозуміло що це двері. Вони були всі чорні і на них був намальований якийсь страшний звір, незрозуміло на кого схожий. І ніде не було видно ручки за яку вони мали б відчинятися.

– Навіщо нам взагалі Вихор? – нарешті сказав Северин. – Тепер у нас є Рута. Вона має дуже особливу силу. Справжню...

Та дослухати розмову до кінця не вдалося. Олег, якому найнезручніше було заглядати в щілину, намагаючись хоч щось побачити, штовхнув плечем Лоло. А той, занадто захопившись почутою розмовою, не втримав рівновагу і навалився прямо на двері. Вони голосно зачинилися, що аж гул пройшовся замком.

– Що ви наробили?! – намагаючись не кричати, сказала Ліна.

Та розбиратися хто винен часу не було.

– Біжімо! – сказав Олег і всі троє одночасно зірвалися з місця.

Вони хотіли побігти до сходів щоб втекти із будинку. Але побачили що звідти хтось наближається. Вони не могли розгледіти хто, бачили лише якусь дивну довгу тінь на стіні. Діти повернулися і побігли в іншу сторону темним коридором.  Позаду них щось загуло. Ліна обернулася. За ними хтось летів, проте крім тіні на стелі, вона знову нічого більше не побачила. Аж раптом коридор закінчився. Діти ледве встигли зупинитися щоб не врізатися в стіну.

Тінь наближалася. Вона рухалася якось дивно. Діти заціпеніли і з острахом чекали того кому вона належала. Але коли тінь стала вже дуже близько, вони зрозуміли, що тінь нікому не належала, вона була сама по собі.