Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Та Рута не звернула на неї увагу.

– Ти будеш першим, – сказала вона Івану. Той від здивування мало не вдавився шматком тістечка, яке якраз дожовував.

– Правила такі, – продовжувала Рута, – Іван показує якусь тваринку, а ми повинні відгадати хто це.

"А, та це ж "Показуха"! Вона ще "Слон" називається" – почулися вигуки із натовпу дітей.

– Значить правила всім відомі, чудово, – обірвала їх Рута, – Іване, починай! Ні, стривай, я мало не забула що є ще одне правило – той, хто показує, повинен бути в моєму плащі, а потім передавати його далі по колу.

– Це ще навіщо? – не витримала Саша.

– Побачите, – загадково посміхнулася Рута.

Рута зняла із себе плащ і простягла його Іванові. Той спершу хотів відмовитися, але потім чи то посоромився, чи то передумав, але слухняно взяв плащ і одягнув його на себе.

Щойно плащ торкнувся його плечей, як хлопець впав на четвереньки і захрюкав як справжнє порося. Кімната залилася сміхом. А Іван продовжував повзати по підлозі, водячи по ній носом ніби щось шукає. Доповзши до місця, де були розсипані крихти від тістечка, він почав збирати їх, при цьому кумедно хрюкаючи. Діти не могли припинити сміятися. Нарешті Костя, який навіть зараз не припиняв носитися по кімнаті та смикати дівчат то за волосся, то за одяг, голосно крикнув на весь зал – "порося!"

Іван одразу перестав повзати і хрюкати. Він встав і скинув із себе плащ. Вигляд у нього був зовсім не веселий. Іван стояв якийсь наляканий та розгублений. Він похитнувся з однієї ноги на іншу і ледве втримався щоб не впасти. Він ще раз незграбно хрюкнув і одразу ж злякано прикрив рота рукою.

– Як ти це зробив? Як у тебе це вийшло? – хором кричали діти.

– Не знаю, – ледве вимовив він.

– Костя – ти наступний, – закомандувала Рута.

Хлопець одразу ж послухався. Він завжди був не проти зробити щось таке, що насмішило б усіх. Він одягнув плащ і застрибав на місці, відштовхуючись від підлоги то ногами, то руками. На все горло він викрикував якісь звуки, ніби справжня мавпа. Потім він стрибнув на диван, звідти перестрибнув на підвіконня, схопився за штору і поліз по ній на самий карниз. Руками і ногами він схопився за карниз і повис на ньому вниз головою, потім стрибнув на ту саму штору і загойдався на ній,мов на ліані. Гості заходилися від сміху. Та щойно хтось вигукнув “мавпа”, Костя відпустив штору і гепнувся додолу. Як і Іван, хлопець став уже не таким веселим, як одразу. Хитаючись з ноги на ногу, він віддав Руті її плащ.

– Мар’яна, – сказала Рута, – ти першою відгадала.

І Рута простягла дівчинці свій плащ. Мар’яна радісно схопила його, горда тим, що Рута її помітила, і одразу ж затараторила:

– Звичайно ж я перша здогадалася, я здогадалася ще як тільки він по землі почав рачкувати…

Та Мар’яна обірвала свою промову на пів слові, щойно накинула на себе плащ. Вона висолопила свої передні зуби і швидко затарабанила ними по нижній щелепі. Тоді покрутила носом і почала принюхуватися. Далі вона піджала до себе руки, ніби лапки, так як це роблять білки, ховрахи або інші подібні тварини і дрібними, на самих лише пальчиках, кроками почала бігати по залі, заглядаючи в кожну шпаринку. Діти знову зайшлися реготом.

– Миша! – крикнув хтось із гурту.

– Ні-ні, це – ховрах! – підхопили інші.

Мар’яна припинила бігати і скинула плащ. Далі були коти, собаки, папуги. Кожен, хто надягав на себе Рутин плащ, якимось дивним чином починав поводитися як справжня тваринка, яку вони показували. До того ж так подібно, що жоден професійний актор не зміг би краще. Але, чим більше дітей брало участь у грі, тим менше ставало веселих облич. Кожен, хто надягав той плащ, ставав якимось пригніченим і сумним. Ліна, Лоло та Олег участі в грі не брали. Вони стояли в купі дітей і спостерігали за всім, що відбувалося, інколи переглядаючись один з одним. Їм і так було зрозуміло, що тут була задіяна якась магія.

Та коли ніхто вже не хотів вгадувати, Рута зупинила гру:

– Думаю усі вже зголодніли, тому пропоную перейти до вечері.

Тільки тоді діти помітили, що в залі з’явився стіл накритий білою скатертиною та стільці, яких було рівно стільки скільки й гостей. А на столі було повно їжі: пироги, картопля, м'ясні страви і багато всього смачного. Та головне ніхто не бачив коли і як усі ті страви там з'явилися. Помітивши, як у присутніх округлилися очі від здивування, Рута лише задоволено посміхнулася:

– Це мої помічники так постаралися. Вони дуже швидкі і дуже вправні, не ходять, а літають, за секунду зроблять все що треба – ніхто і не помітить коли. А ще вони дуже сором'язливі. Тому, нажаль, познайомитися з вами не вийдуть.

І Рута ледь помітно усміхнулася, поглянувши на двері. Ліна помітила, як там в дверях щось промелькнуло, якась тінь. Проте, це сталося так швидко, що сказати напевне хто то – було неможливо.

Діти трохи повеселіли і радісно попрямували до столу. Кожен з них намагався поговорити з Рутою. Хтось запитував що такого особливого в її плащі і чи це не він змушував усіх поводитися як звірі. На що Рута лише таємниче посміхалася і говорила що це якась маячня. Ліна покликала до себе Лоло та Олега.

– Я хочу побачити що ще є в цьому замку, – сказала Ліна. – Ви йдете зі мною?

– Що, прямо з вечірки? – здивувався Олег, – А раптом Рута помітить що нас немає.

– Помітить то й помітить, – підтримав Ліну Лоло, – там точно повинно бути щось цікаве.

Усі вже сиділи за столом і наминали ласощі. Рута була зайнята гостями і навіть не дивилася в їхню сторону. Ліна і Лоло тихо підійшли до дверей і непомітно покинули залу. Олег нервував, але теж пішов за ними.

Вони знову опинилися у похмурому холі. Лампи все так само світили, але світла від них було дуже мало. Троє друзів почали підніматися сходами нагору. На стінах висіли старовинні портрети якихось людей. На них було так багато пилу, що Ліна не витримала і чхнула.