Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Вечірка в Половецькому Замку

Минали дні і до вечірки залишалось все менше часу. Вдома Ліна робила вигляд, що вечірка її зовсім не цікавить. Вона старанно вчила всі уроки та тренувалася з Мірандою у вільний час. Міранда вчила її робити завірюху, пускати сніг різних форм – то мокрий, то пухнастий, вкривати став льодом.

В день вечірки Ліна одразу після школи пішла додому. Вона подивилася фільм, потім подзвонила Алісі. Вона робила все щоб вечір здавався абсолютно звичайним. Тітка як завжди сиділа в бібліотеці і перечитувала свої магічні книжки. Руфика ніде не було видно, хоча Ліна відчувала його присутність і знала, що він за нею слідкує. Щойно годинник показав шосту. Настав час починати.

Ліна трохи прочинила двері до своєї кімнати, а тоді відкрила ноутбук і ввімкнула перший у списку трек. Це була казка про Котигорошка. В кімнаті залунав приємний голос. Спочатку нічого не відбувалося. Руфик так і не з’являвся і дівчинка вже почала хвилюватися, що нічого не вийде. Аж раптом вона почула як щось зашаруділо в неї біля ліжка. Ліна нахилилася і побачила що на підлозі між ліжком та столом з'явився Руфик. Він сидів у кутку і зачаровано слухав.

Ліна зробила звук трохи гучніше і підсунула ноутбук поближче до нього. Перша частина плану вдалася. Залишалось тільки непомітно вислизнути з будинку. Лінина куртка та взуття були приготовані заздалегідь. Вона обережно взяла їх і навшпиньках вийшла з кімнати. В коридорі було темно, але в бібліотеці світилося – тітка напевно ще не лягла спати. Ліна почала обережно спускатися сходами. Їй постійно здавалося що зараз десь несподівано з'явиться тітка і усій їхній затії настане кінець. Але тітка не з'являлася і Ліна без перешкод вийшла на вулицю. Вже на порозі вона швиденько одяглася, а тоді погукала хлопців.

– Ти так швидко? – здивовано запитав Лоло, виглядаючи з-за кущів.

– Самій не віриться що вдалося втекти. Ходімо швидше.

І вони попрямували до замку. На вулиці починалася справжня завірюха. Вітер час від часу зривав густий лапатий сніг і кружляв його у повітрі.

Вже недалеко біля замку вони помітили як пустинною вулицею хтось йшов. Це був хлопчик. Вони поспішили наздогнати його – це був Іван.

– Ти теж на вечірку? – запитав Лоло.

– Так. Спершу не хотів іти – так далеко цей замок та ще й холодно на вулиці. Але потім подумав може там щось смачненьке буде, от і пішов.

Далі вони йшли разом, розмовляючи про вечірку та про Руту.

– А вона гарненька, – сказав Іван, – тільки дуже зазнається.

Троє друзів переглянулися, посміхаючись один одному.

– Мабуть це тому, що у неї дядько багатий, – продовжував далі хлопець. – Він до речі теж такий – ні з ким не хоче товаришувати.

Згодом вони зупинилися біля величезних воріт, які здавалось були замкненими.

– Щось нас ніхто не зустрічає, – зауважив Іван.

– Сподіваюсь ми нічого не переплутали і вечірка – сьогодні, – додала Ліна.

– Вони напевне відчинені, – сказав Лоло.

– Та ні ж, поглянь, там засув з іншого боку, – відповів Олег.

– Зараз подивимося.

Та щойно Лоло торкнувся ручки, як діти почули звук схожий на відмикання або рух засуву і ворота самі відчинилися. Троє друзів здивовано переглянулися один з одним.

– А вони таки були відчинені, – сказав Іван.

Двері в будинок відчинилися так само, щойно діти з'явилися на порозі. Вони ввійшли і опинилися в темному холі. Діти ніяково зупинилися посеред нього. Та раптом на стінах засвітилися лампи. Хол був не великий, але стеля була височезна. Зліва від них починалися красиві старовинні сходи. Вони по колу проходили вздовж усіх чотирьох стін, утворюючи арку. Сходи вели на другий поверх. Прямо перед ними під нависаючими сходами був прохід в іншу кімнату. Туди і вело світло ламп.

– Ого, як у них тут все автоматизовано, – вражено сказав Іван, – а мої батьки казали що до цього будинку навіть електрику ніколи не проводили.

Ліна, Олег і Лоло знову переглянулися. Вони знали що і лампи і ворота зачаровані.

– Думаю, вони хочуть, щоб ми йшли туди, куди показують ці лампи, – сказав Лоло.

Пройшовши під аркою зі сходів, вони опинилися перед величезними дверима. За ними почулася музика і дитячі голоси. Вечірка була вже у розпалі. Ліна першою відчинила двері.

Раптом очі їм залило світло. Вся кімната світилася різнокольоровими вогнями, проте на стелі не було помітно жодної лампочки, лише висів величезний старовинний підсвічник і той був пустий, без свічок. Це була велика зала. Лунала музика. На столі було повно різних тістечок та ковшів із лимонадом. Кам'яні стіни робили кімнату похмурою. Та й меблів у ній майже не було: стіл, два дивани, камін який не працював і якась велика зелена ваза біля дверей, яка зовсім туди не пасувала. Діти заповнили всю кімнату: хто сидів на дивані і розмовляв, хто поїдав тістечка, хто пробував танцювати. Рути серед них видно не було. Іван одразу ж покинув своїх товаришів і попрямував до столу. Троє друзів застигли біля дверей, не наважуючись йти далі.

– А я вже думала, що вас трьох не буде, – сказала Саша, помітивши їх, – хоча якби ви не прийшли, то нічого особливого не пропустили б. Тут так нудно. І замок цей якийсь зовсім не замок. Так, стара задрипана халупа, ще й холодно – прямо жах.

– Вечірка ще не почалася, а ти вже стогнеш.

Всі обернулися і побачили Руту. Вона так несподівано з'явилася в кімнаті, що всі присутні аж зойкнули від здивування. Та ще більше їх здивував її одяг. Вона була замотана в довгий зелений плащ. Ліні здалося що десь вона цей плащ вже бачила. І тут вона згадала про вазу. Ліна подивилася туди де вона стояла і побачила, що зеленої вази біля входу більше не було.

"Виходить Рута теж уже вміє перетворюватися на предмети!" – подумала дівчинка.

– Ну якщо декому нудно, – голосно сказала Рута, покосившись на Сашу, – пропоную пограти в гру.

Всі притихли і з цікавістю чекали що ж вигадає Рута. Лише Саша не витримала:

– Пфф, ми що, в дитячий садок прийшли?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍