Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А коли б подих жінки розігнав ці хмари і вернув зорі колишній блиск?
— Це дуже важко. Гадаєте, що такої жінки немає?
— Ні, гадаю тільки, що вона не має такої сили.
— Ви хочете сказати — бажання?
— Я сказав — сили, і знову кажу це. Жінка тоді тільки сильна, коли кохання і особистий інтерес поєднуються в ній в однаковій мірі; а коли те або друге переважає, вона, як Ахілл[41], має вразливе місце. Отже, коли я не помиляюсь, я не можу покладати надій на кохання цієї жінки.
Маргарита замовкла.
— Слухайте, — вів далі Генріх, — при останньому ударі дзвону на дзвіниці Сен-Жермен-л’Оксерруа ви повинні були подумати, як вернути собі свободу, віддану в формі плати за знищення людей моєї партії, а я — про те, щоб врятувати своє життя. Це було головне... Ми втрачаємо Наварру, я знаю добре; але Наварра — річ незначна в порівнянні з свободою голосно говорити у власному домі, — а ви не сміли робити цього, коли хтось слухав вас з цього кабінету.
Не зважаючи на всю свою заклопотаність, Маргарита не могла втриматись від усмішки. Король Наварський уже підвівся, збираючись піти до своїх апартаментів, бо вже кілька хвилин, як пробило одинадцяту годину, і всі в Луврі спали або удавали, що сплять.
Генріх ступив кілька кроків до дверей, потім, раптом зупинившись, ніби тільки тепер згадав про те, що привело його до королеви, сказав:
— До речі, пані, чи не маєте ви чого сказати мені або чи не бажаєте ви, щоб я скористувався з нагоди подякувати вам за відстрочку, яку дала мені вчора ваша мужня присутність в збройовому кабінеті короля? Це правда, пані, ви з’явились, — не смію не визнати цього, — вчасно, спустившись на сцену, як античне божество, щоб урятувати мені життя.
— Нещасний! — глухо скрикнула Маргарита, хапаючи мужа за руку. — Як не бачите ви, що, навпаки, ніщо не врятоване, — ні воля ваша, ні корона, ні життя!.. Сліпець! Безумець! Бідний безумець! Ви побачили в моїй записці тільки заклик на побачення? Ви думали, що Маргарита, ображена вашою байдужістю, хоче заплатити за образу?
— Але, пані, — сказав здивовано Генріх, — признаюся...
Маргарита знизала плечима з нез’ясовним виразом.
В ту хвилину якийсь чудний звук, ніби гостре й стримане шкрябання, почувся в маленьких потайних дверях.
Маргарита потягла короля до цих дверей.
— Слухайте, — сказала вона.
— Королева-мати виходить із своїх покоїв, — прошепотів, уриваючись від страху, чийсь голос, в якому Генріх відразу пізнав пані де Сов.
— Куди йде вона? — спитала Маргарита.
— До вашої величності.
І шелестіння шовкового плаття, віддаляючись, показало, що пані де Сов зникла.
— О! — скрикнув Генріх.
— Я була певна цього, — сказала Маргарита.
— І я цього боявся, — сказав Генріх, — і от доказ, гляньте.
Бистрим рухом він розкрив свій камзол чорного бархату і показав Маргариті тонку сталеву кольчугу і довгий міланський кинджал, що блиснув у нього в руці, як змія на сонці.
— Багато тут значать зброя і кольчуга! — скрикнула Маргарита. — Ні, ні, сір, сховайте кинджал: правда, це королева-мати, але королева-мати сама.
— Але...
— Вона, я чую її, мовчіть!
І, нахилившись до вуха Генріха, сказала йому потихеньку кілька слів, які молодий король вислухав уважно і разом з тим здивовано.
Генріх поквапно сховався за запоною ліжка.
Тим часом Маргарита з легкістю пантери плигнула до кабінету, де, увесь тремтячи, дожидався Ла Моль, відімкнула кабінет, знайшла молодого чоловіка і, стискаючи йому руку в пітьмі, сказала, нахилившись так близько, що він почув, як гаряче й запашне її дихання вогкою парою війнуло йому в обличчя:
— Мовчіть! Мовчіть!
Потім, вернувшись до опочивальні і замкнувши двері, вона розпустила своє волосся, розрізала кинджалом усі зав’язки на платті й кинулась у постіль.
І вчасно: в замку повернувся ключ.
Катерина мала відмички від усіх дверей у Луврі.
— Хто там? — крикнула Маргарита, тим часом як Катерина ставила коло дверей сторожу з чотирьох дворян, які прийшли з нею.
І Маргарита, ніби налякана цією несподіваною появою, зіскочивши з постелі, вийшла зза запони ліжка в білому пеньюарі і, пізнавши Катерину, підійшла до неї і поцілувала руку своєї матері з таким виразом здивування, що одурила навіть флорентійку.
XIV. Друга шлюбна ніч
Королева-мати надзвичайно бистро обвела очима навкруги себе. Бархатні пантофлі коло ліжка, вбрання, розкидані по стільцях, очі Маргарити, що їх вона протирала, щоб прогнати сон, — все це переконало Катерину, що вона розбудила дочку.
Тоді вона усміхнулась як жінка, плани якої здійснюються, і, присуваючи крісло, сказала:
— Сядьмо, Маргарита, та поговоримо.
— Я слухаю вас.
— Час вам, — сказала Катерина, заплющуючи очі і вимовляючи слова з повільністю, властивою людям, що розмірковують або глибоко лицемірять, — час вам, дочко, зрозуміти, наскільки брат ваш і я бажаємо зробити вас щасливою.
Вступ був жахливий для того, хто знав Катерину.
„Що хоче вона сказати?“ — подумала Маргарита.
— Звичайно, віддаючи вас заміж, — вела далі флорентійка, — ми виконали один з тих політичних актів, які часто продиктовуються правителям держави серйозними міркуваннями. Але доводиться визнати, бідна моя дитино, ми не подумали, що відраза короля Наварського до вас, такої юної, вродливої і чарівної, лишиться настільки упертою.
Маргарита встала і, загортаючи на собі нічне своє вбрання, зробила матері церемонний реверанс.
— Тільки сьогодні увечері дізналась я, — сказала Катерина, — а то б прийшла до вас раніше, — дізналась, що муж ваш не думає приділяти вам уваги, яка належить вам не тільки як вродливій жінці, а й як принцесі французькій.
Маргарита зітхнула, і Катерина, підбадьорена мовчазною згодою, говорила далі:
— Що король Наварський відверто утримує одну з моїх фрейлін і вона кохає його до непристойності, що він зневажає кохання жінки, з якою його зволили з’єднати, — це нещастя, проти якого ми, бідні всесильні, не можемо нічого вдіяти, але за яке наймізерніший дворянин нашого королівства покарав би свого зятя, викликавши його на поєдинок або звелівши викликати своєму синові.
Маргарита схилила голову.
— Давно вже, — вела далі Катерина, — бачу я, дочко, по червоних ваших очах, по гірких вихватках проти Сов, що рана у вашому серці не може, не зважаючи на всі старання ваші, стікати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
