Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

-- Лорде губернаторе, якби я прагнув правити Белларіусом, я б не сидів зараз у Вашому офісі.

-- Я не казав, що твоя мета – правити Белларіусом. Я не знаю, яка в тебе мета. Але я точно знаю, що ти якимось чином причетний до знищення законного правителя і його помешкання, що безпосередньо ти усунув двох з чотирьох людей, які мали законне право на владу після його смерті, й що ти знищив армію третього.

-- Я не вбивав Телемарха. Чи Синдика. Чи двох з трьох Радників. Я вбив Габула Штайнера, але тільки після того, як він спробував вбити мене, двічі. А щодо знищення армії Вена, то зауважу тільки, що в той самий час я розправився з військом повстанського Народного Комітету, з тієї простої причини, що хто б з них не переміг, то далі обов‘язково виступив би проти мене. Але оскільки в нас мало часу, Лорде Губернаторе, пропоную, щоб Ви просто сказали мені, що переконає Вас, що я не якийсь навіжений маніяк, що заради власного задоволення прагне скинути владу? Бо я вважаю Люсерніс своїм домом і не хочу, щоб мене звідси прогнали.

Морно сидів, дивився на мене лагідними очима, а його бліде, змучене обличчя не зраджувало жодних емоцій. Зрештою він легенько схилився вперед і поклав руки на столі. Я механічно відзначив, що він гриз нігті. Очевидно він робив це на самоті; на людях він випромінював впевненість.

-- Магістре Анградо, ти прожив у Люсернісі майже десять років. За цей час ти нічим не виділявся, не привертав до себе уваги, тільки допоміг варті позбутися кількох дрібних демонів і зачинити ворота в пекло. Так, ми знаємо дещо про твою незаконну діяльність і знаємо про майстерню. Але в основному ти прожив своє життя в Люсернісі так, наче ти звичайна людина, а не обдарований рідкісним талантом і вмінням маг.

-- Я не виставляю своє особисте життя напоказ.

-- Це повинно змінитися. Звісно, якщо ти хочеш залишитися в Люсернісі.

-- Я Вас не розумію, Лорде Морно.

-- Ти стверджуєш, що не прагнеш правити. Я тобі вірю. Якби не вірив, ти б не сидів зараз у цьому офісі; тебе б стратили прямо в порту. Але якщо ти не хочеш правити, тобі доведеться служити.

Мені це починало не подобатися.

-- Служити? Служити кому?

-- Загалом Короні, а точніше – мені. А ще точніше – офісу губернатора. Ти не можеш бігати на свободі, й ні перед ким не відповідати. Ти поступиш на державну службу, або сядеш на корабель і під загрозою смерті більше ніколи не повернешся. Ти просто надто небезпечний.

-- Отже, Ви бажаєте посадити мене на повідець. Яким чином? Погрожуючи вигнанням? Мене вже виганяли, Лорде Морно.

-- Я впевнений, що в тебе досі збереглися гіркі спогади. Але мені здавалося, що в Люсернісі ти щасливий.

-- Так, збереглися. І так, я щасливий. Я розпочав тут нове життя, і я ним повністю задоволений.

-- Я так розумію, ти багато подорожував?

-- Так.

-- Чи може якесь місце зрівнятися з Люсернісом?

Я похитав головою. В мене було таке відчуття, що я знав, куди він хилить.

-- Давай поговоримо відверто, Хольгрене Анградо. Ти розпочав нове життя в цьому місті. Моєму місті, магу. Моєму. Двадцять років тому мені доручили управляти Люсернісом, велетенським казаном, в якому вирували пороки, анархія, похіть, вбивства і злидні. Перлина Заходу фактично була прищем на сраці Драконового Моря. Бунти, нестача продовольства. Хвороби і голод. Пірати під самісіньким боком душили торгівлю, а платили їм за це торгові картелі з самого міста. Люсерніс був ганьбою людства. Заради любові Ісін, не далі як за сто метрів від Воріт Зрадника тут був ринок рабів. Ніхто не ховався. Жінки, діти, чужоземці й боржники, обмануті, поневолені й викрадені, продавалися за море, в Фар-Твіл і Шагул.

Він зупинився, глянув у вікно. Я підозрював, що так насправді він дивився у минуле.

-- З короля було досить. Він відправив мене навести порядок. Я повісив попереднього губернатора на площі Харада. Я зламав хребет торговим картелям. Розчавив клятих піратів. Взяв мітлу і очистив це місто, якщо не повністю, то принаймні від найгіршого бруду. Минуло двадцять років, а я досі замітаю. Бо в ту мить коли ти припиняєш замітати, бруд починає знов вилізати назовні.

Якусь мить я чекав, але здавалося, що він закінчив. Тож я сказав:

-- Пробачте, але яке це все має відношення до мене?

-- Інколи мені потрібна більша мітла.

-- Ой, ні. Я не буду знаряддям.

-- Всі ми знаряддя. Зараз ти знаряддя своїх власних бажань. А я знаряддя короля. А ще я знаряддя кожного мешканця цього міста, який бажає жити більш-менш впорядкованим життям. Це велика честь бути знаряддям, яке використовують для загального блага. Якщо цей термін тобі не подобається, обери інший.

-- Я обираю термін “приватна особа”.

Він не посміхнувся.

-- Якщо ти обереш цей термін, тобі доведеться насолоджуватися ним десь в іншому місці.

-- Що Ви хочете від мене? Конкретно?

-- Ти присягнеш на вірність короні Люсернії. Звісно, якщо ти досі ведеш якусь незаконну діяльність, тобі доведеться негайно припинити її. Ти будеш служити, як спеціальний радник при офісі Губернатора, будеш виконувати мою волю, і то так, як я вважатиму за потрібне.

-- Тобто по суті я буду робити те, що Ви мені скажете, коли Ви мені скажете.

-- Я не стану просити тебе начистити мої чоботи для верхової їзди, магу.

-- Може дасте мені приклад того, що Ви попросите мене зробити.

-- Звісно. Десь вісімнадцять місяців тому значна частина Люсерніса згоріла дотла. Нам відомо, що це був підпал, і нам відомо, що він був