Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

19

Губернаторський Палац знаходився в кінці Променаду, менше ніж за кілометр від садиби, яку Амра купила за викрадене нами на руїнах Хлурії золото. Я їхав з Клюге в позолоченій кареті; Кіль, Марл, Крейда і наш багаж слідували за нами в значно менш показному найнятому екіпажі. Клюге зупинився, неохоче і ненадовго, на під’їзній дорозі позад садиби, щоб я відімкнув для них дім, а тоді ми продовжили шлях власне по Променаду. От тоді я зрозумів, що Клюге підвищили на посаду значно вищу ніж інспектор. Тільки довіреним особам Губернатора дозволялося рухатися Променадом на транспорті.

Ми майже всю подорож мовчали. Клюге сидів навпроти мене, а оскільки карета була малою, а ми обоє високого росту, наші коліна торкалися кожного разу, коли карета повертала чи сильно підскакувала.

-- Ти втратив око, відколи ми бачилися востаннє, -- зауважив Клюге десь після п‘ятнадцяти хвилин мовчанки.

-- А ти втратив ще більше волосся, -- відповів я. Він закотив очі й виглянув у малесеньке віконце.

Решту подорожі Клюге вирішив мовчати. Я вирішив не перешкоджати йому. Хоча в мене була купа запитань, які просто волали про відповідь, я не збирався дати йому задоволення обирати – відповідати чи утриматися від відповіді.

Маги ведуть силові ігри. Ігри, які не обмежуються Мистецтвом.

Ми під‘їхали до велетенської, старої купи рожевого граніту, що слугувала губернатору за палац, і лакеї в білих рукавичках відчинили двері й опустили східці. Я пройшов за Клюге в пишне, але на диво невеличке фоє, і поки він розмовляв з якимось чиновником, я вивчав вражаючу картину ріки Оз на світанку, крізь ранковий туман люди штовхали жердинами схожі на примар човни. Таких човнів тепер було не побачити. Художник вловив по-справжньому ефемерний дух сцени. Підпису не було.

-- Це часом не дет-Гуллер? – запитав я Клюге, вказуючи на картину.

-- І гадки не маю, -- відповів Клюге. – Лорд Морно прийме нас негайно.

Я пішов за ним по мармурових сходах, а тоді тьмяним, вкритим килимом коридором. Він постукав у непримітні двері, почекав дві секунди і зайшов.

Лорду Морно було років сорок, проте виглядав він на старшого. Він мав втомлений вигляд, під очима темні кола, шкіра на обличчі обвисла так, наче він раптово схуднув. Він був одягнений в багаті, оздоблені мереживом шати, проте на голові мав невигадливу, коротку солдатську стрижку. Він сидів за масивним столом, без решти вкритим різьбою і позолотою, і щось писав, перо шкребло по папері. Він не підвів погляд. Клюге не сів, хоча перед столом стояли вишикувані три дерев‘яних крісла з низькими спинками. Це тягнулося доволі довго, єдиний звук видавало перо Морно, звук припинявся тільки тоді, коли Морно переставав писати, щоб занурити його в гравійовану сріблом чорнильницю на краю стола.

Нарешті Морно закінчив писати. Він відсунув аркуш набік і акуратно поставив перо на промокальний папір поряд з чорнильницею. Він подзвонив у невеличкий срібний дзвіночок, з‘явився помічник і аркуш, на якому він писав, зник. Морно глянув на мене, очі в нього були лагідні.

-- Хольгрен Анградо. Сідай.

-- Лорд Губернатор, -- відповів я і сів. Клюге вийшов.

-- Я знаю про цю справу набагато більше, ніж повинна знати така незацікавлена особа, як я. Я говорю це для того, щоб в тебе не виникла спокуса кривити душею. В мене мало часу, щоб витрачати його на словесні викрутаси.

-- Я дуже рідко брешу, мій лорде.

-- Ти не громадянин Люсернії, отже я не твій лорд. Ти Фель-Радотієць по маминій лінії і Госландець по батьковій.

-- Саме так. Ви чудово проінформовані, лорде.

-- Якби ти був Люсернійцем, -- продовжив він, не звертаючи уваги на мій коментар. – Я міг би наказати стратити тебе за те, що ти, як приватна особа, вступив у ділові стосунки з іноземною державою.

-- Справді?

-- Так. А оскільки ти чужоземець, що проживає в Люсернісі, я можу наказати виселити тебе з сотні причин. А ще, оскільки ти злодій, то я звісно можу наказати стратити тебе, коли мені тільки заманеться.

-- Ви хочете залякати мене, лорде Морно?

-- Сумніваюся, що це можливо. Я хочу, щоб ти чітко розумів, що Люсерніс – це тобі не Белларіус.

-- Я це чудово розумію і глибоко за це вдячний.

-- Ти скинув законного правителя…

-- Перепрошую, але це не так. Синдик був мертвим ще до того, як я прибув у Белларіус.

-- Буду вдячним, якщо ти більше не перебиватимеш мене. В ніч коли ти прибув у Белларіус загинув Синдик і один з Ради Трьох, їм на голови звалився його палац. Наступного ранку ти заволодів фортецею його головного союзника, архимага Аітера, і мені важко повірити, що ти міг зробити це, не переступивши через його труп. Через кілька днів ти вбив ще одного члена Ради Трьох. Скидається на те, що ти, Магістре Хольгрен Анградо, дуже небезпечна особа, ти можеш позмагатися у володінні Мистецтвом з Ардіхалом Палаючою Рукою, і в тебе є схильність вбивати правителів і скидати уряди.

-- Ну, якщо глянути з цієї точки зору…

-- Тому тепер тобі потрібно переконати мене, що ти не становиш загрози для цього міста чи корони Люсернії. Якщо тобі це не вдасться, я дам тобі часу до світанку, щоб зникнути з Люсерніса перш ніж видам на тебе смертний вирок.

Ось тобі й пробрався непомітно в Люсерніс і відчинив ворота в пекло.

-- Що ж, -- відповів я. – По-перше, мушу віддати належне Вашим агентам, що збирали інформацію, от тільки мені не подобається, що вони представили Вам односторонній погляд на події. Хоча те, що Ви сказали правда, це аж ніяк не вся правда.

-- Я виклав події, що турбують мене найбільше. Я не сказав, що це