Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Ігрового нейрошолома? — перепитав Тео, обмірковуючи щойно озвучену кіборгом пропозицію. Звучала вона цікаво, але чомусь страшнувато.

— Теоретично, це має спрацювати, а чи вийде практично — дізнаємося за кілька днів, коли я все підготую.

— І що вам дасть керування цими дроїдами? — запитав Аян.

— Дроїди зберігаються в арсеналі поліції, — сказав Тео, поглянувши на Лялечку.

— Тільки не кажіть, що ви хочете обчистити арсенал поліції в Північній брамі, — закашлявшись, простогнав Денис.

— Цікава ідея, — Лялечка поглянула на нього мило «посміхаючись», від чого того аж перекосило, — але для початку потрібно до них під’єднатися і навчитися керувати так, щоб все виглядало натурально, а далі можна вийти в місто, піти в архів, у порт, продуктовий склад чи таки обчистити арсенал.

— Вас не вирахують? — обережно запитав Аян.

— Контрольний моніторинг логів поводиться двічі на рік: першого числа першого і сьомого місяців. У період між перевірками система не втручається, тому, якщо поводитися добре, то ні в кого не має виникнути питань, — сказала Лялечка, — але якщо раптом нас виявлять, то ми зітремо логи і від’єднаємося.

— Ну, якщо так, то ідея з продуктовими складами мені подобається, можна завантажити платформу чимось корисним і вивезти до потрібних людей, — кивнув Аян. — А через порт можна потрапити до судна, що летить на південь, і побачити, що там відбувається... Власне, ідея з арсеналом теж цікава. Стільки всього намічається! Я вже хочу почати! — засміявся він, а Денис насупився:

— Якщо щось там піде не так, то я нічим не зможу вам допомогти.

— ТАМ ми впораємося самі, головне, щоб ти зміг прикрити нас ТУТ, — сказала Лялечка.

— Ох, щось мене від твоїх геніальних ідей аж дрижаки б’ють, — Денис зиркнув на кіборга і похитав головою. — Можливо, варто ще раз все обдумати? За ці роки могли змінити правила.

— Та годі тобі! — махнув на нього Аян. — Великі справи треба вчиняти, а не обмірковувати їх нескінченно!

— Це ти щойно сам вигадав? — Денис невдоволено поглянув на друга.

— Ні, — сміявся Аян.

— Це сказав Гай Юлій Цезар, — додав Тео, і всі поглянули на нього. — Але в нашому випадку, поміркувати ще трошки зайвим не буде.

Боб, спустившись, спочатку сів біля барної стійки, попросив Уну наповнити його склянку чимось міцним і роззирнувся. Відвідувачів було як завжди, навіть присутність поліціянтів ніяк не вплинула на бажання і настрій людей випити.

— Що робитимеш? — запитала Уна, поставивши перед Бобом склянку з темно-зеленою рідиною.

— Піду поспілкуюся з гостями, — відповів він, зробивши ковток. — Ота з короткою зачіскою — особливо неприємна. Мабуть, почну з неї. Знаєш її?

— Єва, — скривилася Уна.

— Побажай мені удачі.

— Удачі.

Хитаючись, Боб наблизився до того краю столу де сиділи жінки, проігнорувавши бік, де сиділи чоловіки-поліціянти.

— А ось і я! Скучили? — розплився в посмішці Боб, сідаючи між Євою і Мартою. — Ой, ну що ви одразу ж очі закочуєте, красуні? Випиймо разом! Чим вас пригостити? А ви що, п’єте чай? — здивувався він, поглянувши на посуд на столі.

— Дядьку Боб, не треба нас пригощати, краще розкажіть, як минув сьогодні ваш день, — усміхнулася до нього Марта.

— Минув та й минув, ну його!

— Невже все так погано?

— Ну чому ж, навпаки. Зустрів сьогодні кіборга-щуролова.

— Щуролова? — здивувалася Марта.

— Ага. Прийшли ми з Лялечкою в комірчину персоналу, оту маленьку, якщо пам’ятаєш.

— Пам’ятаю.

— А там стоїть кіборг! І каже нам цілком серйозно, що в приміщенні хтось є. Уявляєш? — засміявся Боб. — А хто ж там, крім щурів, може бути? Ото попривозять у наші дикі краї манірних панночок... Це ваша щуроловка? — звернувся він до Єви.

Та, скривившись, кивнула.

— Я — Роберт, але друзі називають мене Боб, а як називати вас?

— Єва, — невдоволено зиркнувши на нього, відповіла вона.

— Прекрасне ім’я. Вам дуже пасує.

— Дякую.

— Та, що дає життя, а ви його, по роду служби, ще й оберігаєте. Яке неймовірне поєднання сили й жіночності. Ви до нас надовго?

— Можливо.

— А ви заміжня?

Єва нагородила його нищівним поглядом, від якого будь-який інший чоловік вже б відступив і втік, але Боб був не з таких.

— У вас такі гарні й виразні очі, — посміхнувся він і відпив зі своєї склянки, краєм ока помітивши, як напружилися її колеги на іншому краю стола.

— Дякую за комплімент, — відповіла вона стримано.

— Це констатація факту.

— То що там зі щурами? Піймали? — поцікавилася Марта.

— Ні, не піймали. Щуроловка пішла, і ми з Лялечкою теж невдовзі пішли сюди, а щур, мабуть, пішов гуляти собі далі, або ліг спати, — посміхнувся Боб і знову відпив зі склянки.

— Чому ви називаєте кіборга першого покоління Лялечкою, вона ж незграбна й страшна? — зневажливо скривившись, запитала Єва.

— Ну, можливо, з металом розробники і перестаралися, але в таке масивне тіло вони помістили унікальний мозок.

— Унікальний мозок?

— Так! Звісно, його не видно, але, знаєте, коли мозку в когось нема — це помітно. А в Лялечки він є, і, можливо, навіть добре, що вона кіборг, бо там такий розумний мозок, що тиснув би на хребет, будь вона людиною.

Єва насторожено поглянула на Боба.

— Кіборги мають бути слухняними й покірними, а не розумними. І універсальний армійський кіборг першого покоління — застаріла модель, яку варто було б вже давно вимкнути.

— Ні-і-і... а хто ж тоді дивитиметься за порядком в Дельті й у сиротинці?

— Ото, поки існує ваше місто, вона і функціонуватиме, а сиротинець варто вже давно перевезти за Хребет, нема що дітям робити в цій пустелі. Вам усім взагалі нема що тут робити, — скривилася Єва і відпила чай.

— Та ну, — посміхнувся Боб, — Єво, не жартуй так! Як це нема що робити? Ось, сидимо, випиваємо! Це ж наш дім — ми його любимо.