Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 43

Каріна

Чому? Не можна так казати, навіть думати. Але я не перестаю повторювати одне і те саме запитання: «Чому вона жива?».

А ще відчуваю, як помирає надія. Вона завжди виживала навіть коли я логічно розуміла, що все. Але вона продовжувала махати крилами та кричати: «А можливо!».

Тепер уже нічого неможливо, надія мучиться та кричить в агонії, видає останні жалібні схлипи.

Моє змучене серце тільки повірило надаїї. Він прилетів сам! Його до мене тягнуло! Не до Василіси, до мене! Це те, про що я боялася навіть мріяти. Він обіймав мене, дивився у мої очі, як ніколи не дивився, з цікавістю, суто чоловічим поглядом. Його чорні очі спалахнули! Він цілував мене, обіймав! Всупереч усьому, навіть думаючи, що дитина не його, він запропонував спробувати. Розуміючи ризики, що це може бути крах для нас двох. Але Ворон пішов на це! Я повірила, що не байдужа йому!

Це була моя брехлива казка, нею була вимощена дорога в пекло, звідки повернення не передбачене.

Все ж таки Василіса завжди стояла між нами. Він привіз мене в місце, де розважався з нею. Хотів відчути політ із голубкою. Але тоді я справді вірила, що він літає зі мною. А насправді він чинив так само як Вадим, заміняв своє кохання мною... тобто фальшивкою.

Я ніхто.

Василіса зайшла на дах, треба було бачити з яким презирством вона на мене дивилася, ніби я ганчірка біля її ніг. Знущалася над моєю зовнішністю. Ненавиджу! Як я ненавиджу своє обличчя! Вони всі бачать її, забуваються, а страждати мені.

А я ледве не повідомила йому про дитину! Повірила. Обдурилася. Сліз немає. Є тільки пекельна, нищівна біль, думала, вже не може боліти сильніше… помилялася…

Як він не хотів йти. Заради ввічливості, вирішив провести, а сам не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться мене. Копія не потрібна, з'явився оригінал.

Дивилася на його байк, наринули спогади, як ми їхали на дах, як у мене виростали крила в передчутті незабутніх моментів. І ці моменти справді були, щоб знову занурити мене у прірву болю, щоб я корчилася та вмирала щомиті. Він дозволив мені відчути своє кохання, а потім безжально розтоптав усе, одним своїм божевільним поглядом на Васю.

Нічого не треба було пояснювати. Все зрозуміло.

Василіса, чому ти вижила!

Адже тобі він не потрібен!

А зараз я уявляю, як він там із нею. Кадри надто реалістичні, не позбутися їх.

Приходжу додому та падаю на ліжко. Не можу рухатись, щось робити. Я спустошена. Залишився тільки біль, ніколи він ще не був таким сильним. Навіть коли Ворон натиснув на кнопку. Сьогодні загинула моя надія, її придавили уламки правди, Василіса регочучи, знищувала її, показуючи свою владу.

Вранці, хитаючись, іду до дочки. Усміхаюся та намагаюся, щоб вона нічого не помітила, тільки так і тягне втекти та вити, скиглити та звиватися, як смертельно поранена тварина, яку чомусь засудили на подальше існування.

- Мамо, ти захворіла? Чи тебе хтось засмутив? - запитує маленька.

- Захворіла. Але все добре. Я незабаром одужаю, - безсоромно брешу дочці. Ніколи мені не вилікуватися від цієї недуги під назвою Ворон.

- Ну не знаю… я тебе такою ніколи не бачила… – задумливо колупається ложкою в каші.

- Мамі треба трохи відпочити і все налагодиться, - зітхаю та відвертаюся.

Не пам'ятаю, як минуло півдня. Намагалася себе чимось зайняти, але біль ставав лише сильнішим. Кілька разів збігала до підвалу, там кусала себе за руку та тихо скиглила, відчуваючи, як від серця відвалюються величезні шматки, воно не витримує.

Мені треба бути сильнішою, заради доньки, малюка в животі. Тільки ніякі логічні аргументи не допомагають.

- Карін, ти де? - виходжу з підвалу та чую голос чоловіка.

А я й забула, що він має повернутися. Не готова його бачити. Тільки вибору я не маю.

– Тут, – відповідаю глухо.

- Чудово, нам треба поговорити, - навіть не дивиться на мене, хапає за руку та тягне коридором в одну з кімнат.

- Що трапилося? Чому такий поспіх?

- Сідай, - зачиняє за нами двері.

- Постою. Поясни?

- Карін, збирай речі та йди геть, - схрещує руки, дивиться на мене, як на порожнє місце. – Ми розлучаємося.

– Що? - слова не доходять до запаленого мозку.

- Василіса жива! Уявляєш! – обличчя в цей момент сяє так, наче він зірку в небі впіймав.

- Уявляю…

- Ах, так, коли ти дізналася, ти ж мені роги наставляла, - криво посміхається. – А скільки обіцянок було, га, Карінко? А Нік пальцем поманив та забула, хто тебе рятував, хто витягував. Все в сміття спустила, заради миттєвих бажань.

- Вадиме, я…

- Ой, тихо. Нічого путнього не скажеш. Не потрібні мені твої виправдання. І ти не потрібна. Зникни з мого будинку, якнайшвидше.

- А Маруся? Вона за законом моя дочка!

- Будете з нею бачитися. Я не забороняю. Маруська тебе любить, і я не монстр. Навіть грошенят тобі підкину. Але під ногами у мене не крутись. Завтра Василіса до мене прийде, і мені треба, щоб твоїм духом тут навіть не пахло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍