Джефф Вандермеєр - Засвідчення

консоль. Вгорі вона випирала гостріше й різкіше, ніж унизу, імітуючи обрамлення будівлі Південного Округу. Усередині цієї консолі — тьмяно-сіра голова, застромлена до важкого кубічного капота — певно, вбудований телевізор, який забезпечує відео, а більш нічого. Телевізор був застарілої моделі, ще з першої експедиції, з неосяжно тяжкою задньою частиною, вмонтованою у стінні кахлі. Спина Керманича знову занила, зберігаючи запаморочливі спогади про такий надзвичайний тягар, коли він, студент коледжу, намагався затягнути телевізор до своєї кімнати в гуртожитку.

Невисокий чорний мармуровий стіл із мерехтливими спалахами пластику «форміка» перед телевізором, зі старомодними кнопками та джойстиками, які дозволяють перемикати відео, — майже антикварний музейний експонат, застарілий, уламок епохи, або одна з цих четвертакожерних машин — автоматів, які прорікають долю, на карнавалі чи на масницю. Фаланга з чотирьох чорношкірих офісних крісел запхана під стіл. Суцільні простори, заповнені стільцями, якщо витягнути ці меблі, хоча стеля угорі височіла на добрячі двадцять футів. Це трохи відпустило його легке відчуття клаустрофобії, але й посилило певне незначне запаморочення, враховуючи цей нахил консолі. Він помітив, що вентиляційні грати вгорі над ним заросли пилом. Різкий дух приладової панелі автомобіля боровся з сопухом іржавої цвілі.

Імена двадцяти чотирьох із двадцяти п’ятьох учасників експедиції були вигравірувані на величезних золотих ярликах, прикріплених до бічних стін.

Хай Ґрейс і заперечує, що мур із текстом, якого написав доглядач маяка, був пам’ятником колишній директорці, вона не може ні заперечувати того, що ця кімната є пам’ятником цій експедиції, ні того, що сама вона — опікунка і куратор цього меморіалу. Рівень безпеки відеоматеріалів такий високий, що з працівників Південного Округу доступ мали тільки колишня директорка, Ґрейс і Чіні. Усі інші могли хіба що бачити фотознімки або читати стенограми, проте навіть тоді — під суворим контролем.

Отже, Ґрейс виступала тут його помічницею, бо хто ж інший це утне, і, доки вона безмовно витягала крісло та деякими таємничо-містичними кроками готувала відеоматеріали, Керманич усвідомив: вона змінилася. Ґрейс готувала кадри не зі зловісним наміром, як він міг очікувати, а з любовною відданістю та навмисно в темпі, який більше пасує цвинтареві, аніж помешканню для відео. От наче це було нейтральною зоною, і поміж них склалася певна угода про припинення вогню, хоч і без відома Керманича.

Це відео покаже йому загиблих, які стали похмурою легендою Південного Округу, і він бачив, що вона відповідально ставиться до своєї роботи управительки. Напевно, почасти тому, що такою була й директорка — і директорка знала цих людей, навіть якщо її попередник вирядив їх назустріч їхній долі. Після року підготовки. З усім щонайкраще технологічно оздобленим обладнанням, яке тільки міг придбати Південний Округ — а чи створити, прирікаючи їх.

Керманич усвідомив, що його серце стрибає і калатає, що в роті йому пересохло, а долоні спітніли. Здавалося, ніби він проходить якесь важливе випробування, з наслідками.

— Усе й так ясно, — нарешті сказала Ґрейс. — Це відео прив’язане до початку й триває далі, з пробілами, у хронологічному порядку. Ви можете переходити від одного кліпу до іншого. Можете прокручувати куди завгодно — як волієте. Якщо ви не скінчите за годину, я повернуся, і ваша сесія скінчиться. — Вони відновили понад сто п’ятдесят фрагментів, більшість збережених кадрів тривали від десяти секунд до двох хвилин. Дещо відновив Лоурі, дещо — четверта експедиція. Вони не рекомендували дивитися весь цей матеріал за один раз, понад годину. Та й мало хто додивився до кінця.

— Ще я чекатиму за дверима. Ви можете постукати у двері, якщо скінчите раніше.

Керманич кивнув головою. Чи не означає це, що його посадять під замок? Мабуть, так.

Ґрейс покинула своє місце. Керманич зайняв його, а вона, виходячи, несподівано поклала йому руку на плече — чи не надавши цьому жестові більше ваги, ніж треба. Потім клацнув зовнішній замок, і вона залишила його сам-на-сам у мармуровому склепі, облицьованому іменами видінь і примар.

Керманич просив, щоб йому дали відчути цей досвід, але тепер не був певен, чи справді цього хотів.

Найбільше ранні послідовності кадрів показували нормальні речі: отаборіння, далекий маяк, який несподівано виринав подеколи. Із темряви на тлі виринали обриси дерев і наметів. Блакитне небо промайнуло екраном, начебто хтось опустив камеру та й забув її вимкнути. Якийсь регіт, якийсь легіт, але Керманич, як провидець чи мандрівець у часі, вже відчував підозру. Чи були це очікувані, нормальні речі, демонстрування банальної товариськості, приятельських стосунків, а чи натомість — якісь таємні провісники комюніке, приховані та могутні? Керманич не хотів нічийого втручання, зараження чиїмсь аналізом або чужими думками, тому він читав не всі особові справи. Але тоді збагнув, що він уже занадто озброєний, усе ж таки занадто оснащений передбаченнями, і занадто цинічно ставиться до своєї сторожкості, аби не здатися самому собі кумедним. Якщо він не буде сторожкий, то все почне перебільшуватися, ставатиме неправильно продуманим, і кожен кадр нестиме загрозу. Він пам’ятав нотатки іншого аналітика, що жодна експедиція не стикалася з тим, що мала побачити. З-поміж тих, хто повернувся назад, принаймні.

У сутінках з’явилися кілька сегментів з відеощоденника керівника експедиції — раптовою сильветою, а за нею табірне багаття, — там не повідомлено нічого такого, чого б Керманич не знав. Далі було близько семи записів, кожен тривав чотири чи п’ять секунд — і ці теж нічого не показали, окрім плямистих тіней: нічні зйомки без контрасту. Він углядався далі в цей морок, сподіваючись, що звідтіля вирине якась форма, якийсь обрис, які й розкриють загадку. Але наприкінці це вже було просто самоздійснюване пророцтво чорних порошинок і плямочок, які завихрилися в кутиках його очей, ніби крихітні паразити, що рухалися орбітою.

Минув день, коли експедиція поширилася територією навколо, хвилями з базового табору, причому Керманич намагався не надто прив’язуватися до жодного учасника. Як і не піддаватися на чари їхніх постійних під’юджувань. І не піддаватися на непідробну серйозність і їхню компетенцію, найкращих умів, які тільки міг знайти Південний Округ. Довгі хмарини тяглися небом. Ризикований момент, коли учасники зіткнулися із затопленими залишками цілого ряду військових вантажівок і танків, виряджених сюди ще до того, як спустилася межа. Обладнання вже було вкрите суглинком і дикими лозами. До четвертої експедиції — Керманич знав це — від нього й сліду не лишилося. Нуль-зона вже реквізувала це для своїх цілей на правах переможця. Але не було ніяких людських останків, хоча Керманич і бачив у декого нахмурені обличчя. До того ж, якщо уважно слухати, можна було розчути перешкоди у портативних раціях, розданих усім учасникам