Метт Хейг - Як зупинити час

— У мене досить різноманітні смаки. Бейонсе. Леонард Коен. Джонні Кеш. Бові. Трохи Жака Бреля. Але моя улюблена пісня всіх часів — «Thriller». А «Billie Jean» Майкла Джексона — накраща з існуючих поп-пісень.

— «Billie Jean»? — перепитую. — Чудова пісня.

Мартін повертається до мене:

— А як щодо тебе? Тобі подобається музика? — ми всі перейшли на «ти» у неформальному оточенні, хоча Мартін ніколи себе не обтяжував ввічливістю.

— Трохи.

Його очі дещо розширюються — мовляв, поясни.

— А ти граєш на чомусь? З музичних інструментів? — питає Камілла, і я відчуваю, що це не просто питання.

Я знизую плечима. Можу просто збрехати, але не встигаю. З рота вже вивалюється:

— Трохи на гітарі, трохи на піаніно…

— Піаніно? — в очах Камілли шок.

Сара, вчителька фізкультури в широкій футболці, вказує у куток зали:

— У них тут є піаніно. Відвідувачам дозволяють грати.

Я витріщаюся на піаніно, чимдуж намагаюся поводитися, як звичайна поденька, і вдаю, що не помітив його тієї самої миті, як увійшов.

— Можете побренькати, прошу, — довготелесий бармен років двадцяти з рідесенькою борідкою піднімає погляд від склянок, коли чує зауваження Сари.

Мене накриває паніка, наче мені пропонують наркотики, хоча я відчайдушно намагаюсь позбавитися залежності.

— Ні-ні, дякую.

Мартін відчуває, що мені ніяково через присутність Камілли, тому наполягає:

— Ну ж бо, Томе, давай. Минулого четверга грав я, тож сьогодні твоя черга!

Камілла кидає на мене співчутливий погляд.

— Це не обов’язково. У нас немає обряду ініціації, і йому не треба робити чогось, чого він не хоче.

— Ну, — я вже давно не контролюю, що говорю, — давненько я вже не грав…

Не хочу, аби вона мене жаліла. Власне, мабуть, через це я підходжу до добряче пошарпаного інструмента, дорогою минаючи єдиних відвідувачів у барі, крім нас, — трьох уже сивих друзів, що сумно роздивляються свої напівпорожні кухлі з пивом.

Я сідаю до піаніно, і кімната уважно затихає. Якщо не брати до уваги хихотіння Мартіна.

Я давно вже не грав. З Парижа. Я роздивляюся клавіші. Років сто минуло. Піаніно порівняно з гітарою більше вимагає від музиканта, треба вкласти більше емоцій.

Гадки не маю, що грати.

Закочую рукави.

Заплющую очі.

Жодної ідеї.

Тому граю першу річ, яка спадає мені на думку.

«Зелені рукави».

Я у східному Лондоні в пабі граю «Зелені рукави» на піаніно. Краєм вуха чую сміх Мартіна, але мені байдуже. «Зелені рукави» переходять у «Під деревом зеленим», і мене пронизує бажання знайти Маріон. Я намагаюся позбавитися цього відчуття, тому переходжу до «Мрій кохання № 3» Ліста. Коли я дістаюся до «The Man I Love» Гершвіна, Мартін уже не сміється, і я залишаюся сам на сам з музикою. Так, саме так я і почувався у «Ciro» в Парижі. Невдовзі я згадую все. Згадую, що може піаніно.

А потім з’являються інші спогади, і почуття починають катувати мене.

Коли я нарешті спиняюся та повертаюсь до нашої невеличкої групи, то бачу роззявлені роти. Камілла починає плескати у долоні, і троє старих разом з працівниками бару підхоплюють.

Мартін шепоче: «Зелені рукави», а Ішам вигукує:

— Це геніально!

— Слухай, хлопче, ти ризикуєш лишитися без роботи! — Сара плескає Мартіна по плечу, а Мартін посилає її до дідька.

Я повертаюся на свій стілець поруч з Каміллою.

— Коли ти грав, у мене знов було оте враження, наче я тебе раніше бачила. Дежавю чи щось таке.

— Ну, кажуть, що дежавю дійсно існують, — знизую я плечима.

— А ще кажуть, що це симптом шизофренії, — буркоче Мартін.

— Але це дійсно було неймовірно, — Камілла торкається рукою моєї, але швидко прибирає, перш ніж хтось помічає. — Si merveilleux[103].

На коротку мить мене охоплює потужне бажання. Я вже кілька століть по-справжньому не відчував пристрасті до жінки, але коли я дивлюся на Каміллу, коли чую її сильний, але добрий голос, коли бачу ледь помітні зморшки навколо її очей, коли відчуваю дотик її шкіри, коли дивлюся на її губи, у мене з’являються думки про те, як би мені було з нею, як би я шепотів їй на вушко про свої бажання, як би ми насолоджувалися одне одним… прокидалися в одному ліжку, говорили, сміялися та просто ділили тишу… снідали разом: тости, джем з чорної смородини, рожевий грейпфрутовий сік, може, кавун… шматочки кавуна на тарілці… її посмішка — я уявляю, як вона посміхається, як я… як я насмілююся бути щасливим з іншою людиною.

Це все піаніно.

Ось у чому його небезпека.

Воно робить тебе людиною.

— Томе? — кличе вона мене з моїх мрій. — Може, хочеш ще випити?

— Ні-ні, дякую, — мені ніяково, наче я розгорнута книга, у якій кожен може побачити мої таємниці. — Мабуть, мені досить на сьогодні.

Ішам дістає свій телефон:

— А хто хоче подивитися знімок? Він у 3D!

— Я! Я хочу! — вигукує Камілла.

У Ішама вагітна дружина, і ми всі схиляємося до його телефона подивитися зображення з ультразвукового обстеження. Пам’ятаю, як у 1950-х сама концепція ультразвуку ще була новиною. Ця картинка навіть сьогодні здається чимось з майбутнього. Хоча дивне це майбутнє, у якому можна побачити тендітне примітивне людське створіння, наче виліплене з глини. Я ніби дивлюся на незакінчену скульптуру, що чекає завершення.

Тут я помічаю, що Камілла дивиться на мій шрам, та мимоволі опускаю рукави.

— Стать нам ще не казали, бо Зої хоче, щоб був сюрприз.

В оці Ішама я помічаю невеличку сльозу.

— А я б сказав, що це хлопчик, — Мартін тицяє в екран.

— Та це ж не пеніс! — вигукує Ішам.

— Та ні, пеніс, — знизує плечима Мартін.

Я дивлюся на те зображення та згадую свої відчуття, коли Роуз сказала, що вагітна. Цікаво, що б сказала Роуз з приводу цих сонограм. І чи хотіла б вона знати стать дитини. Я відхиляюсь на спинку стільця та мовчу. Почуття провини затоплює серце. Провини за те, що я хочу іншу жінку.

Просто сміховинно.

Я знов поринаю у свої думки та забуваю і про головний біль, і про «Тренер та коні». Натомість уявляю, що я у «Кабанячій голові» в Істчепі. Що я можу вийти звідси в ніч та темними вузькими вуличками побігти додому, до Роуз. До Маріон. До самого себе, яким я був багато століть тому.

Лондон, 1607–1616 роки

У 1607-му мені було двадцять шість років.

Звісно, на двадцять шість я не виглядав, хоча порівняно з тим, коли я працював у Бенксайді, я трішечки постаршав. Коли я вперше усвідомив свою «інакшість», то подумав, що моє фізичне тіло назавжди завмерло, але