Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Ніс, рот. Були відкритими ранами, які відкривалися більше і більше з кожним моїм розпачливим ривком. Вся голова кривавила і я тонув у жахливій темряві ні до чого непридатних очей.

31 Земля сліпих

ЛЮДОВИК

Пуатьє, 1138

Відколи я познайомився з Елеонорою, то приписував їй тисячі чудес. Але ніколи, аж до цього дня, сліпий і загублений в ожиновій пастці, я не вірив, що вона має ще й дар білокації. Що вона могла залишатися в палаці в Сіте, і водночас поспішити мені на рятунок від тотальної невдачі під стінами Пуатьє.

Але так було, а принаймні так мені здалося, і так я маю намір розповісти.

-- Ваша Величносте! Не рухайтеся, значно сильніші чоловіки загинули в цій ожині!

-- Це ти? – запитав я порожнечу. Я впізнав енергійний голос, південний акцент, якого Елеонора відмовлялася позбутися, не дивлячись на те, що тепер її життя проходило серед звуків французького двору. – Як це можливо? Не має значення, я вірю, що ти здатна створювати ілюзії.

Її спритні руки розмотали колючі пута, що ув‘язнили мене, не давали мені поворухнутися, тримали на ласці будь-якого ворога. Всі були невидимі для мене. А тому всі були всемогутніми, а я беззахисним королем.

-- Я знав, що ти не вбивця дітей, -- сказав я в порожнечу, стиснувши повіки, щоб уникнути більшого болю. – Слава Богу. Цими днями я так молився за твою душу, моя кохана Елеоноро…

-- Я – Аліса, а не моя сестра, -- перебила вона мене. – Елеонора тут?

-- Ні. Вона в Парижі, під охороною і в безпеці. Мене сплутав Ваш голос, я нічого не бачу. Покличте моїх людей, -- сказав я їй. – Витягніть мене звідси якомога швидше. Я повинен довідатися про хід кампанії. Де мій сенешаль?

-- Для цього я й прийшла. Ваш сенешаль знаходиться в камері нашого родового палацу. Якого біса він з‘явився в моїх покоях одягнений таким чином? Моя охорона взяла його за одноокого жебрака; я відпочивала і довідалася про його затримання пізніше. Я спустилася в темницю, щоб побачити хто це, але він жестом попросив мене мовчати; в Пуатьє ніхто не знає, що ми ув‘язнили сенешаля короля Франції. Я втекла і перелізла через стіну, бо підозрювала, що щось відбувається. І як бачу, так і є. Я знала, що сестра не залишить це безкарним, але гадала, ви прийдете, щоб пограбувати належний Вам товар. Присягніть мені, що Ви не збираєтеся вбити всіх пуатвинських дітей, сеньйоре, бо я залишу Вас в ожинових заростях і нікого не повідомлю. І це не порожня погроза.

-- Це план Вашої сестри, -- пояснив я, намагаючись її заспокоїти. – Я довірився її стратегії, тепер ми розпочнемо переговори.

Здається, вона прошепотіла якусь лайку окситанською мовою; після цього були тільки тиша і тепло від людської присутності, яке залишило її зникле тіло. Я зосередився на тому, щоб звільнитися від гілок, які досі мене міцно стягували, але для когось, хто занурився у світ цілковитої темряви, це завдання виявилося невдячним і важким.

Нарешті прибула підмога, спритні руки, які кинджалами звільнили мене.

-- Що там з дітьми? – поцікавився я.

-- Спіймали всіх, а принаймні так нам здається. Честі нам це не додало, але ніхто не постраждав. З нашими все гаразд, рани від копняків, укуси й синяки, оце і все. Заручники в наметі, під вартою.

-- Скільки? – поквапив я його.

-- Більше сотні.

-- Тоді ведіть мене до стіни, пора починати переговори, -- наказав я.

Кілька міцних рук підняли мене.

Від них несло непевністю і гострим потом, які виділяють вже змучені солдати; не знаю, чи добре я виразився, хто воював, то зрозуміє.

“Король осліп”, чув я, як бурмочуть по ланцюгу, один до одного, різноманітні стривожені голоси, поки нарешті всі перед стіною не довідалися про нове нещастя.

Невже така тепер моя доля, правити королівством з рук, яких я навіть не бачив?

-- Алісо, будьте поряд зі мною, своячко. Ви будете моїми очима під час переговорів. Нехай мене посадять на коня, а Ви поскачете зі мною до стіни. Нехай сурми сповістять, що король Франції буде розмовляти зі своїми васалами в Пуатьє.

Пролунали накази, мої розпорядження виконали.

-- Ми на місці. Вийшли представники всіх гільдій, Ваша Величносте, -- прошепотіла мені Аліса, в той час, як я, потягнувши за повід, зупиняв коня. – Присутні майстри й ремісники. І їхні сім‘ї. Всі на стіні. Торговці медом, оливками, устрицями, китовим жиром…

-- Зрозуміло, -- зупинив я її. – Швиденько, введіть мене в курс. Хто мій опонент?

-- Боюся, погана людина. Не розумію, що він робить попереду зі штандартом Пуатьє. Кепська справа, якщо йому дозволять говорити. Китовий жир, величезна сім‘я, вони з братами мають славу грабіжників. Танкредо де Монпельє не має ні синів, ні племінників, але в нього довгий ніж для ворогів.

-- Йому нема чого втрачати, -- перебив я її з поглядом спрямованим вперед і високо піднятою головою, вдаючи, що щось бачу. Сліпий король, правда, але не переможений, не з опущеною головою. – Швиденько, своячко. Є хтось поряд з ним, хто може стати нам в пригоді?

-- Справа від нього, товстий чолов‘яга з округлим пузом… Пробачте, я забула, що Ви не бачите. Він гонить горілку і робить вино. Достатньо сказати, що в нього чотири хлопчики, всі вже учні. Дайте повноваження йому, назвіть його ім‘я, його звати П‘єр де Емануель. Ігноруйте грубіяна, той не поступиться.

-- Тепер ми муніципалітет! Ми відкидаємо владу графині де Пуатьє, і таким чином, владу сліпого графа де Пуатьє! – прогримів чийсь голос.

“Мабуть, грубіян”, подумав я.

-- Я ваш граф, і я ваш король, сліпий чи ні! – відповів я. – Правильно кажуть, що в країні сліпих, одноокий – король. А я сліпий король в країні однооких. Ви бачите тільки половину реальності. Ви в