Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

ковтнути ще разочок, бодай одненький… Йому аж ізсудомило руку, яка тримала пляшку біля рота. Почалася страшна боротьба руки з судомою. Та вчасно втрутилась права рука. Якщо їй не вдасться розборонити… Але то була не його права рука, а чиясь чужа рука, рука якогось кудлатого чоловіка, у якого не було рук, що сміявся у вуса, схожі на кукурудзяні коси. «Матимеш справу з нами, опудалами, коли зробиш те, що задумав, — мовив він. У нього не було ні губ, ні рота, ні обличчя, сам тільки голос, що звучав звідкись із-під його лахміття, з-під його величезного сомбреро. Він метляв штанами без ніг і водночас тягся рукавом без руки до його пляшечки. «Матимеш справу з нами, якщо підміниш його!» — хором вигукували на своїх стояках у вигляді хрестів нескінченні шереги опудал. «Кого б це я став підміняти?» — спитав Рікардо, ніби нічого не знаючи. «Серед опудал не називають імен. Але ти не повинен красти його з воза «Жахи християнства». Не повинен! Не повинен! — кричали опудала. — Візьми себе в руки! Встань із могили свого затишку, в якій ти лежиш, мов ота мумія, забудь Ану Хулію і поведи за собою на боротьбу всіх тих, що страждають від його жорстокості та знущань по всіх його маєтках та фільварках, не загорьованих тяжкою працею, а награбованих. Птахи колись збунтувалися проти нас, опудал, і майже розгромили нас, але це вже давня історія — отой бунт птахів проти нас, богів із старого ганчір’я: адже кожне опудало — то син божий, розіп’ятий на хресті. А от якби збунтувалися ви, студенти, то від отих, чиї опудала мають стояти на возі, нічого б не лишилося». — «Нічого!» — повторили тисячі розіп’ятих гротескних істот. «Але ж… ха-ха-ха! Я не тільки опудало, що лякає дрібних птахів, я лякаю й шулік. Студенти теж збираються їх лякати. Вони хочуть, щоб надовго лишилася пам’ять про віз, їхній чудовий віз, потіху для народу. Одні, дивлячись на той віз, лютуватимуть, інші сміятимуться і, дивлячись на ці карикатури, почуватимуть себе так, ніби вони помстилися над отим солдафоном-убивцею, над отим злодюгою, над отим високопоставленим лиходієм. Але чи буде від демонстрації якась користь? Була б, — і тут Рікардо побачив перед собою опудало з обличчям Шаленого Мураха, — якби буфонада супроводжувалась діями, а не пристосуванством. А то знову тихо минає рік, ще одна демонстрація, ще один рік, а там, дивись, і навчання позаду, ти робиш кар’єру і за кілька років сам опиняєшся на знаменитому возі жахів…»

Повз нього проходили розгромлені війська опудал, часом безладними юрмами, часом рівними шеренгами. Одні панічно втікали, інші тягли знесилених від утоми, поранених, а то й убитих товаришів.

«Ласунчику (він чув свій голос ніби здалеку, бо говорив уві сні, булькаючи слиною), я, Рікардо Тантаніс, гратиму Іуду, а от грати Ісуса немає кому».

«Один сендвіч, доньє Ермініє, з ковбасою».

«Ласунчику, тобі доведеться грати Ісуса».

«Дай мені спокійно з’їсти сендвіч».

«Комусь же треба грати Ісуса».

«Склянку газованої води, доньє Ермініє».

«Ласунчику…»

«Гав-гав-гав! Собаки, коли їх дражнять, гавкають. От якби і я міг спекатися тебе, гавкаючи, мов пес!»

«Ти повинен виручати хлопців, Ласунчику».

«А отой слинько, що завжди грав Ісуса, як його…»

«Гумка?»

«Еге ж, Гумка».

«Лежить у лікарні. Перитоніт».

«От тобі й маєш!»

«А ти ж був суфлером на репетиціях і сцену в Гефсіманському саду, яку ми сьогодні граємо, знаєш напам’ять, тож можеш зіграти Ісуса».

«Ще склянку, доньє Ермініє. І пачку сигарет. Скільки я вам винен?»

«Ласунчику…»

(Це він спить? Чи не спить? Пригадує? Марить?)

«Чого це я маю накидати собі зашморг на шию?»

«Е ні, зашморг собі на шию накидатиму я, граючи Іуду. Твоє діло стати навколішки й молитися богові з чашею в руці».

«Адже я маленький, горбатий і беззубий», — відмагався Ласунчик, злякано витріщаючи банькаті очі.

«Надягнеш плаща й туніку, то нічого не буде видно».

«Ні, старий, мені бракує духу».

«Хильнеш перед виставою».

«А зуби?»

«Підемо до дантиста, нехай поставить тобі тимчасові». Отже:

ТЕАТР «ВІДРОДЖЕННЯ»

СТРАСНОГО ТИЖНЯ ВИСТУПАЄ САМОДІЯЛЬНА ТРУПА З ДРАМОЮ

«СТРАСТІ ГОСПОДНІ ЗА СВЯТИМ МАТВІЄМ»

«Я знав роль назубок, але тепер я беззубий… а вставні зуби нічого не знають: їх ще не було, коли я суфлірував.».

«Годі верзти нісенітницю».

«А ті, що зосталися, болять».

«Вирви їх к бісу!»

«Беззубий Ісус… Не доведи господи! Хай краще болять, так я матиму стражденніший вигляд. А з вставними…»

«Виходь, Ласунчику, виходь!»

І от того випхано на сцену. Туніка волочилася за ним по землі, хоча її й підперезали поясом; він ішов босий, пальці в нього на ногах були криві й укриті мозолями. З великим шиком упав навколішки перед бутафорною скелею поруч із дарохранильницею. «Добре придумано, я врятований», — мовив сам до себе Ласунчик, закутаний у яскраво-червоний плащ поверх білої туніки. Накладне кучеряве волосся спадало йому на плечі. Він нахилив дарохранильницю й патетично вигукнув: «Отче, нехай мине мене ця чаша!» — потім підійшов до машиністів сцени й тихо попросив: «Ковточок, один ковточок». Щоб додати йому сміливості, ті налили в чашу горілки. Він жадібно вихилив міцний напій, настояний на травах, і, підбадьорившись, знову почав своє clamavis[10] (достоту так написано в тексті з претензією на латину). Корчачись від болю, підносив дарохранильницю до неба й волав: «Отже, нехай мине мене ця чаша!» Закочував очі, світив білими вставними зубами і раз у раз, перехиляючи чашу, тихо просив машиністів: «Влийте ще, хлопці». Вихиляв чашу до дна, підносив її догори, знову корчився і, вже нічого не прохаючи в отця небесного, звертався просто до машиністів: «Іще ковток, хлопці». З огляду на стан Ісуса арешт на сцені було прискорено. З’явився Іуда (роль зрадливого апостола грав Тантаніс — така вже його доля!), оточений римськими легіонерами. Він підступив до Ласунчика, котрий простягав чашу до машиністів, і поцілував його. Ласунчик сахнувся і закричав Іуді в обличчя: «Яке ти маєш право мене слинити?» Не давши апостолові навіть сказати: «Радуйся, вчителю!» й хутко витерши щоку полою плаща, докинув: «Якби ти хоч був жінкою, то вже нехай, а то ж поцілунок бабія… Тьху!» І коли кати підійшли, щоб узяти його, і стиха мовили: «Здавайся, Ласунчику», то він закричав: «О господи, за що ж мене заарештовують? За те, що я не дав отому паскудникові слинити мене?»

Він спав і водночас не спав. Повів очима в один бік, у другий… «Страсті господні за святим Матвієм». Це було торік. Позіхнув. Авжеж, торік…