Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

на якій були тарілки з шинкою, чотири чималі череп’яні кухлики та пляшки червоного й білого вина. Він налив усім у кухлики.

— Почніть з білого, — припросив він. — І будьте як удома. Ми з сеньйором Дієго поснідали ще перед тим, як прийшов той мексіканець. А ви їжте шинку — добра шинка, домашнього виробу. У трапістів вам такої не подадуть.

— А оті мексіканці… поясніть, будь ласка, отче.

— Ну, їдуть вони сюди, ставлять пишні будинки, от і розбещують священиків своїми статками. Думають собі, ніби за гроші можуть купити навіть Пресвяту Діву. Ет, не варто про них говорити. Є приємніші теми для розмови.

— І все-таки хто вони, ті мексіканці?

— Ну, є серед них і добрі люди, я не заперечую. Чимало добрих людей, а проте… Може, я просто цього не розумію. Надто багато в них грошей, і надто давно вони виїхали.

— Звідки виїхали? З Мексіки?

— Та ні, з Галісії. Ви не їсте шинки, монсеньйоре. Зробіть ласку…

— Я дуже радий, — промовив сеньйор Дієго, — пригощати під цією смоквою монсеньйора… монсеньйора…

— Кіхота, — підказав мер.

— Кіхота? Але ж, звісно, не…

— Його недостойного нащадка, — докинув отець Кіхот.

— А ваш друг?

— Щодо мене, — сказав мер, — то не можу твердити, ніби я прямий нащадок Санчо Панси. Хіба що прізвище маю таке саме, як і в того Санчо, оце і все. Та можу вас запевнити, що ми з монсеньйором Кіхотом теж зазнали цікавих пригод. Хай навіть їх годі порівнювати…

— Це дуже добре вино, — мовив сеньйор Дієго, — але йди-но ти, Хосе, і принеси з другого барила ліворуч… ти знаєш, із котрого… бо монсеньйора Кіхота і його друга Санчо Пансу годиться частувати тільки щонайкращим вином. І тільки щонайкращого ми вип’ємо за те, щоб усім тутешнім панотцям горіти в пеклі. — А коли отець Хосе пішов, старий додав з глибоким сумом у голосі: — Ніколи й подумати не міг, що мій онук стане священиком…

Отець Кіхот побачив в очах у нього сльози.

— Ні, я зовсім не гуджу всіх священиків підряд, монсеньйоре, хіба ж так можна? Ми маємо доброго папу, але уявляю собі, що то для нього за мука, якщо йому доводиться кожного дня під час меси пити таке саме поганюще вино, яке купує панотець, що заступив тут Хосе.

— У церкві береш до рота тільки краплину, — сказав отець Кіхот, — і смаку майже не відчуваєш. Та й не гірше ж воно за оте, що його подають по ресторанах у пляшках з барвистими етикетками.

— Оце таки ваша правда, монсеньйоре. Атож, до мене сюди щотижня приїздять усякі дурисвіти, щоб купити мого вина, змішати його з якимсь іншим, а потім продавати в пляшках. Вони називають свою суміш «Ріоха» й понастромляли щитів з цією назвою по всіх дорогах Іспанії, а бідолашні іноземці, які нічого не тямлять у вині, ловляться на їхній гачок.

— А як ви відрізняєте дурисвіта від чесної людини?

— Це видно з того, хто скільки купує, та ще з того, що вони здебільшого навіть не просять налити склянку покуштувати. — І старий додав: — От якби Хосе був одружений і мав сина! Я почав навчати Хосе роботи на винограднику, коли йому було шість років, і тепер він знає майже стільки ж, скільки і я, а очі в нього бачать куди краще. Скоро він міг би вже навчати свого сина.

— А чом би вам не найняти доброго управителя, сеньйоре Дієго? — спитав мер.

— Це нерозумне запитання, сеньйоре Санчо… його міг би поставити хіба що якийсь комуніст.

— А я і є комуніст.

— То ви мені пробачите, я не маю нічого проти комуністів, коли вони при своєму ділі, але на винограднику для них діла нема. Ви, комуністи, коли хочете, насаджайте управителів на всі цементні заводи в Іспанії. Насаджайте управителів на цегельні, на зброярні, на газ, на електрику — але на винограднику управителя не треба.

— Чому, сеньйоре Дієго?

— Виноградна лоза — жива, як ото квітка чи пташка. Вона не є витвором рук людських, людина може тільки допомогти їй жити… чи вмерти, — додав сеньйор Дієго в глибокій зажурі, і обличчя його стало непроникним. Старий немовби сховав його від усіх, як ховають книжку, коли не хочуть читати її далі.

— А оце — найкраще з найкращих вин, — промовив отець Хосе (ніхто й не помітив, як він підійшов) і почав наливати з великого глека в кухлики.

— Ти певен, що наточив із того барила, з якого я казав? — запитав сеньйор Дієго.

— Та звісно. З другого ліворуч.

— Тоді ми можемо випити за те, щоб тутешні панотці горіли в пеклі.

— А може… чогось мене спрага мучить… то, може, дозволите мені випити трохи цього чудового вина ще перед тим, як ми дійдемо згоди щодо тосту?

— Ну певне ж, монсеньйоре. Та й усі випиймо спершу за щось інше. Скажімо, за святого отця?

— За святого отця та його задуми, — трохи підправив тост отець Кіхот. — О, це справді незрівнянне вино, сеньйоре Дієго. Мушу визнати, що нашому кооперативу в Тобосо до вас годі братися, хоча й наше вино добре. Але це вино не просто добре — воно прекрасне.

— Я помітив, — сказав сеньйор Дієго, — що ваш друг не приєднався до тосту. Та, певне ж, навіть комуністові не гріх випити за задуми святого отця?

— А ви б випили за задуми Сталіна? — запитав мер. — Задумів людини не знає ніхто, отож і пити за них не випадає. Ви думаєте, предок монсеньйора справді уособлював собою іспанське рицарство? Атож, задум його, може, й був саме такий, але всі ми обертаємо наші задуми на лихі пародії. — У голосі його бриніли туга й жаль, і отець Кіхот був неабияк здивований. Він звик бачити мера войовничим, хай би це навіть являло собою тільки вияв самозахисту, — але жаль був видимим проявом розпачу, капітуляції, а може, навіть і переміни. І отцеві Кіхоту вперше подумалось: «Де ж то вони закінчаться, ці наші мандри?»

Сеньйор Дієго сказав онукові:

— Поясни їм, хто ті мексіканці. Я думав, про них знає вся Іспанія.

— Ні, ми в Тобосо нічого про них не чули.

— Ці люди, — почав отець Хосе, — справді прибули з Мексіки, але всі вони родом звідси. Виїхали з Галісії, аби врятуватися від злиднів, і таки врятувались. Хотіли нажити грошей — і таки нажили, а тепер повернулися сюди витрачати їх. Вони дають гроші місцевим священикам і думають, ніби дають на церкву. А священиків пойняла жадоба — вони деруть і з бідних, і з багатих, користуючись їхньою легковірністю. Вони ще гірші,