Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

напам’ять. І ось якось у «Енеї» я опинився за одним столом з Олесем Жолдаком і ще одним чи двома «цитатниками» А. Малишка, його прихлібниками. Вони цитували, збилися, посварилися, й тоді я невільно втрутився й процитував правильно й ще, й ще. Та й потім забув про те. І ось якось іду по тодішній вулиці Леніна, на протилежному боці йде Малишко, бачить мене, перебігає вулицю (великий Малишко!): «Друже, чого не заходите, чого не заїжджаєте. Приїжджайте в Кончу, я встаю дуже рано». То Малишку розказали, що є ще один «прихований цитатник – Мушкетик». Я, правда, один раз таки поїхав. Дуже рано. І на веранді дачі застав Малишка з Шереметом. O цій порі вони пили «водяру». Була така дешева по три з чимось…

Я сказав, що не зараховую до письменницьких авторитетів Корнійчука. У його душі ніколи не було правди, не було України. Був служкою режиму і ні гич більше. Пересвідчився в тому сам. У тій же Кончі. Я жив у будиночку на белебені, він двічі чи тричі приходив зі свого люкса до мене. Ми не були з ним знайомі, але його водили хмільні хвилі, він запитав у сестри, чи немає в Кончі зараз якогось «писателя». Сестра показала на моє мешкання. Либонь, він почувався самотнім. Прийшов і нецеремонно попросив випити. І повів атаку на молодих, хрестячи їх у хвіст та гриву, забувши навіть, що все то автура мого журналу, що й сам був колись редактором («Молодого більшовика»). Він ненавидів їх, вони – його. Ось він ранком вертається звідкілясь. Не ночував у санаторії. Невиспаний, пом’ятий, не випохмелений. Іде по доріжці, з правої кишені в’ється шнур, по асфальту тягнеться штепсель від електричної бритви. Шукає цигарки, замість них виймає зубну щітку в футлярі. Щось його вельми долягало: це було чи десь одразу, чи невдовзі після XX з’їзду КПРС. «Ходімо до вас похмелимося». Похмелився, пішов у люкс, над вечір прийшов знову. Ми до півночі блукали в лісі, як нетлі й знову верталися до мене, до пляшки. Мені було страшенно цікаво. Шкодую й нині, що не позаписував усіх його розповідей. А декотрі були прецікаві. Обертався бо Корнійчук у колах високих, називав себе другом Сталіна (це – після XX з’їзду КПРС!). Іноді в його розповіді лунала легка оскарга. «Не зрозумілий іноді був батя, не зрозумілий, навіть у ставленні до друзів…» Ішла в Москві, розповідав, під час декади опера Богдан Хмельницький… Сталін сидів у ложі, аплодував. Ми довго того вечора закроплювали в мене в номері, в готелі «Москва» успіх. А вранці прокинувся, дістав з-під дверей газету (в готелі «Москва» всім пожильцям щоранку підсовують під двері «Правду»), читаю… О, жах, – розгромна стаття на оперу. Не могли, не могли її видрукувати без його згоди… А то ще таке: прийшов я в театр на якийсь закритий перегляд, зайшов до притемненого вестибюлю. Привітався до Ворошилова, Молотова, Мікояна. А тоді бачу – в глибині стоїть Сталін. Я – до нього, а він простягнув руку, далі демонстративно прибрав її й повернувся спиною: «Ви что же, товаріщ Корнєйчук, за одін раз хотітє всьо політбюро обласкать». Я не спав усю ніч. Цей епізод красномовніше переповідав мені якось Борщагівський: вітаючись з Ворошиловим, Молотовим, Мікояном, Корнійчук не тільки згинався до підлоги, а особливо, «по-синівськи» прихилявся кожному до плеча, та так, що не побачив одразу Сталіна, й той розсердився, не подав руки.

Зі всіх тих Корнійчукових розповідей переповім одну, схожу на анекдот, цей сюжет він почерпнув, коли працював у Москві заступником Молотова. «Приходить якось до Сталіна Будьонний, а Сталін йому суворо: “Что-то ти, Сємьойн Міхайлович, начал ко мнє относіться не так, как прєждє”. Сакраментальна Сталінська застрашлива фраза. У Будьонного з переляку вуса – дибки: “Мойо сєрдце прінадлєжіт только вам, товаріщ Сталін”. “Нє говорі, нє говорі”. А сам кружляє по кабінету. “В чьом, в чьом відітє проявлєніє етого?” “Во всьом”. – І знову коло за колом, і люлькою пих, пих. А потім, по довгім часі: “Ти нікогда нє подаріл мнє свой портрєт”. Побіг Будьонний, прибігає з власним портретом. “Ну, так нє дарят, надпіші”. Сидить бідний Семен Михайлович, трьома потами вмивається, а що написати, не знає. Напишеш не так… Та й малограмотний, і знову Сталін довго ходить по кабінету. І коли в Будьонного вже почало чамріти в голові, Сталін схилився над ним: “Давай вдвойом напішем, Сємьйон Міхайлович”. “Давайтє, товаріщ Сталін”. “Піши: “Організатору і руководітєлю пєрвой конной арміі І. Сталіну С. Будьонний”. Той написав. Сталін натиснув на кнопку: “Поскрьобишев, прінєсі мой портрєт, я хочу одаріть Сємьйона Міхайловича”. І, коли той приніс, написав: “Действітєльному організатору і руководитєлю пєрвой конной армії С. Будьонному І. Сталін”». «Дотепний Сталін був, дуже дотепний», – так скінчив свою оповідь Корнійчук.

Зі служби в Молотова розповідав таке. Тоді виходили брошури Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», а також з питань мовознавства, перекладені на різні мови. (Вони показали повну нікчемність його мислення.) Він любив потримати в руках кожну брошуру. Працівники Міністерства закордонних справ носили йому їх по черзі: всі намагалися ухилитися – не знаєш, на яку ногу вождь того ранку встав. І ось у міністерстві появився новий співробітник, просто з інязу, здається на прізвище Павлов. (Був ще один Павлов у ЦК ВЛКСМ.) Іось йому випало нести брошуру. Що там відбувалося, коли він там сподобався Сталіну – невідомо, але Сталін зажадав, щоби брошуру носив тільки Павлов. А за другим чи третім разом запитав: «Товаришу Павлов, ви билі в отпуске?». «Ні, не був». «Товаріщ Павлов поєдєт со мной». У той час, розповідав Корнійчук, ніхто з нас взагалі не мав відпусток. По тому був XІX з’їзд КПРС. У Міністерстві один зальчик озвучений прямо з Кремля. І ось біжить один працівник і кричить: «Павлов, ти член ЦК КПРС», Сталін вписав своєю рукою. І йому знайшли роботу: інспектувати Міністерство закордонних справ. Але щойно помер Сталін, першою акцією Молотова було прогнати Павлова. Той опинився диктором на радіо.

Він ніколи не був справжнім письменником, для якого «святая правда – долг єго» й не намагався ним бути. Як жив радянський колгоспник? Бідував, потерпав у безпашпортнім безправ’ї, а Корнійчук малював сільські ідилії: «В степах України» (талановито), «Приїздіть у Дзвонкове», «Над Дніпром»; будь-які національні та громадянські порухи людини були подавлені, він же жодного разу не підняв голосу на захист тих, для кого буцімто писав. Так, не писали правди майже всі письменники, але багато з них бодай намагалися показувати якісь частковості, натяками, завуальовували. Корнійчук же був