Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

Не так було наприкінці давнього порядку. Ми настільки відвикли від участі у великих людських справах і так погано знали ту роль, яку відіграє релігія в управлінні державами, що невіра утвердилася передусім у головах саме тих людей, для яких була найбільш особистісним і нагальним інтересом утримати державу в порядку, а народ у покорі. Вони не лише засвоїли невіру, а й поширили її від себе вниз; вони зробили з неї особливу розвагу у своєму гультяйському житті.

Французька церква, досі багата на великих ораторів, заніміла, коли відчула себе покинутою всіма, кого мав би зв'язати з нею спільний інтерес. Якось можна було подумати, що вона примирилася б із засудженням своїх вірувань, лишень залишили б їй її багатства та її становище в державі.

А що заперечувачі християнства підвищували голос, а ті, хто й далі вірував, мовчали, то сталося те, що згодом так часто можна було спостерігати в нас не тільки в царині релігії, а й у всіх інших сферах: люди, які зберегли давню релігію, побоювалися опинитись самотніми, якби залишалися вірними їй, і тому, боячись відчуженості більше, ніж упасти в оману, приєднувалися до натовпу, хоч і не були його однодумцями. Отже те, що було ще лише почуттям деякої частини нації, видалося спільною думкою й відтоді було чимось невідпорним навіть у очах тих людей, завдяки яким виникло це фальшиве уявлення.

Той факт, що всі релігійні вірування були зовсім дискредитовані наприкінці минулого століття, безперечно, справив величезний вплив на всю нашу Революцію, він визначив її характер; ніщо більшою мірою не сприяло їй набути того страшного вигляду, в якому вона постала перед світом.

Намагаючись розібратися в різних наслідках, до яких привела тоді невіра у Франції, я доходжу висновку, що до таких дивовижних крайнощів вона привела тогочасних людей радше сум'яттям, що його внесла в людські душі, ніж зіпсуттям сердець і тим більше, розбещенням моралі.

Полишивши душі, релігія не залишила їх порожніми й послабленими, як це часто трапляється; вони одразу ж наповнилися такими почуттями та ідеями, які на певний час замінили її й не давали їм опуститися ниць.

Якщо французи, які здійснили Революцію, були скептичніші за нас у справі релігії, то в них залишалося принаймні одне дивовижне вірування, якого бракує нам, а саме — віра в себе. Вони не сумнівалися в здатності до самовдосконалення, в могутності людини; вони пристрасно запалювалися думкою про її славу, вони вірили в чесноту. Вони вкладали у свої власні сили цю горду впевненість, яка часто-густо вела до помилок, але без якої народ здатний бути тільки рабом; вони ні на мить не сумнівалися у своєму покликанні перетворити суспільство й відродити рід людський. Ці почуття й пристрасті стали для них немовби новою релігією, яка, творячи деякі з великих дій, що спостерігалися в історії релігій, відривала цих людей від егоїзму, штовхала їх на героїзм і самопожертву й робила їх буцімто нечутливими до всіх тих маленьких благ, якими ми так дорожимо.

Я довго вивчав історію й наважусь твердити, що я не знаю іншої революції, від самого початку якої така маса людей виявила б такий щирий патріотизм, стільки безкорисливості, стільки справжньої величі. Тут нація виказала головний свій ґандж, але водночас і головну перевагу, властиву молодості, недосвідченості й великодушності. Одначе при всьому цьому невіра привела тоді до величезного суспільного лиха.

У більшості великих політичних революцій, що відбулися в світі доти, люди, які нападали на встановлені закони, поважали вірування, а в більшості релігійних переворотів ті, хто нападав на релігію, не прагнули в той самий час змінити природу й порядок усіх різновидів влади та знищити вщент колишній урядовий лад; тож серед величезних потрясінь, що їх переживали суспільства, завше залишалася нерухома точка.

У Французькій же революції, внаслідок того, що закони релігії було скасовано водночас із скасуванням цивільних законів, людський розум зовсім утратив під собою ґрунт; він не знав, чого триматися й де зупинитися; з'явилися революціонери небаченого типу, які доводили відвагу до безглуздя, не боялися жодних несподіванок, не знали сумніву й ніколи не вагалися перед здійсненням будь-якого наміру. Й не слід гадати, буцімто ці нові істоти були поодинокими й швидкоплинними породженнями певного моменту, приреченими зникнути разом з ним: відтоді вони утворили цілу расу, яка розмножилася й поширилась у всіх частинах цивілізованого світу, скрізь зберігаючи один і той самий вигляд, одні й ті самі пристрасті, один і той самий характер. Ми застали її під час її зародження, і досі вона в нас перед очима.

Розділ III. Про те, що французи прагнули до реформ раніше, ніж почали бажати вольностей

Примітно, що з усіх ідей та почуттів, які підготували Революцію, ідея політичної свободи у власному сенсі і любов до неї прийшли останніми й зникли першими.

Давно почала гойдатися застаріла споруда уряду; вона вже похитувалася, а про свободу ще й гадки не мали. Навряд чи Вольтер думав про неї; трирічне перебування в Англії показало її йому, але не примусило його її полюбити. Скептична філософія, яку вільно проповідують у англійців, його захоплює; але їхні політичні закони мало хвилюють його; він звертає більше уваги на їхні вади, ніж на достойності. В листах про Англію, що становлять один з найчудовіших його творів, він найменше говорить про парламент; власне, найбільше він заздрить англійцям у їхній літературній свободі, але до політичної свободи йому мало діла, неначе перша може довго існувати без другої.

У середині XVIII століття з'являється низка письменників, які тлумачать спеціально питання державного управління і яким схожість багатьох принципів спонукала дати спільну назву економістам або фізіократам. Економісти виступили в історії з меншим блиском, ніж філософи, і, може, менше за цих останніх сприяли наступові Революції; одначе я гадаю, що саме за їхніми творами можна найліпше ознайомитися з її справжнім характером. Філософи, можна сказати, не виходили з кола дуже загальних і абстрактних ідей у царині управління: економісти ж, не полишаючи теорії, водночас спустилися ближче до фактів. Перші казали, про що можна було мріяти, другі вказували подеколи на те, що можна було робити. Всі ті настанови, які Революції належало скасувати безповоротно, були спеціальним предметом їхніх нападок, і жодна з них не знайшла в них помилування. Навпаки, всі ті настанови, які можуть вважатися властиво її створінням, заздалегідь були ними проголошені й палко піднесені; навряд чи можна вказати між ними бодай одну таку, зерно якої не