Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

була згода, треба було б обом сторонам визнати, що суспільство політичне й суспільство релігійне, істотно різні за природою, не можуть управлятися однорідними принципами; але до цього було далеко, й для того, аби дістатися до державних закладів, здавалося необхідним зруйнувати церковні заклади, які правили їм за підґрунтя й за взірець.

До речі, церква сама була за тих часів першою з політичних сил, а також найненависнішою, хоч і не більш тиранічною за інші громадські утворення; вона викликала ненависть тим, що пристала до них, не покликана до цього ні своїми завданнями, ні своєю природою, що вона часто висвітлювала в них такі вади, які в інших випадках ганила, що вона прикривала їх своєю священною недоторканістю і, здавалося, хотіла зробити їх такими самими безсмертними, як сама вона. Все це породжувало впевненість, що озброїтися супроти неї означає одразу ж влучити в тон народної пристрасті.

Одначе, крім цих загальних причин, у письменників були більш окремі й, сказати б, особисті мотиви взятися насамперед за неї. Церква становила собою саме ту частину уряду, яка була до них найближча й безпосередньо їм ворожа. Інші гілки влади давали себе відчути письменникам тільки подеколи; а церква, спеціальним обов'язком якої було стежити за порухами думки й піддавати цензурі літературні твори, надокучала їм щоденно. Захищаючи від неї взагалі свободу людського розуму, письменники боролися за свою особисту справу й починали з руйнування тих пут, які найдужче зв'язували їх самих.

Втім, церква здавалася їм, і справді була, найвідкритішою й найменш захищеною стороною в цілій величезній споруді, на яку вони нападали. Її могутність слабнула, тимчасом як зміцнювалася влада світських монархів. Після свого верховенства над ними, а відтак рівності з ними вона вимушена була стати під їхнє заступництво; між ними та нею налагодилося щось на кшталт обміну послуг; вони підтримували її своєю матеріальною силою, а вона ділилася з ними своїм моральним авторитетом; вони примушували її приписами, а вона примушувала поважати їхню волю: оборудка небезпечна, коли наближаються часи Революції й завше невигідна для тієї влади, яка спирається не на примус, а на вірування.

Хоч французькі королі ще називалися старшими синами церкви, одначе вони вельми недбало виконували свої обов'язки стосовно неї; в заступництво її вони вкладали куди менше старанності, ніж у захист власного управління, щоправда, вони не дозволили б піднести на неї руку, але не перешкоджали пускати в неї здалеку тьму-тьмущу стріл.

Ця напівзаборона, накладена за тих часів на ворогів церкви, не послабила, а, навпаки, посилила їх. Трапляються моменти, коли гнобленням письменників вдається зупинити порухи думки, в інших випадках воно пришвидшує ці порухи; але ніколи не було прикладу, щоб поліційні заходи, які тоді, наприклад, практикувалися стосовно преси, не вдесятиряли її могутності.

Авторів переслідували тільки тією мірою, яка збуджує жаль, але не тією, яка примушує тремтіти, вони відчували ту скутість, яка надихає на боротьбу, а не той тяжкий гніт, який пригноблює. Переслідування, предметом яких вони були, майже завжди повільні, галасливі й марні, здавалося, ставили собі за мету не відхилити їх від літературної діяльності, а навпаки,— заохотити до неї. Повна свобода преси була б менш збитковою для церкви.

«Ви вважаєте,— писав Дідро Девіду Г'юму 1768 року,— що наша нетерпимість сприятливіша для розумового поступу, ніж ваша безпечна свобода; Гольбах, Гельвецій, Морелле та Сюар думають інакше». Одначе шотландець мав слушність. Бувши жителем вільної країни, він володів її досвідом; Дідро оцінював справу як літератор, Г'юм — як політик.

Якщо я зупиню першого-ліпшого американця,— все одно, на його батьківщині чи в іншій країні,— й спитаю його, чи вважає він релігію корисною для стійкості законів та громадського порядку, то він, не вагаючись, відповість, що цивілізоване суспільство й, особливо, вільне не може існувати без релігії, шанобливе ставлення до релігії в такому суспільстві є, на його думку, найнадійнішою запорукою стійкості держави й безпеки окремих осіб. Це знають навіть найменш тямущі в науці державного управління. Між тим, у цілому світі нема країни, в якій найвідважніші політичні доктрини філософів XVIII століття були б застосовані більшою мірою, ніж в Америці; тільки антирелігійні вчення ніколи не могли домогтися в ній успіху, незважаючи на вигоди безмежної свободи преси.

Те саме скажу про англійців.23 Наша антирелігійна філософія проповідувалася в них навіть раніше, ніж більшість наших філософів з'явилася на світ: ніхто інший, як Болінґброк, довершив філософський розвиток Вольтера. Протягом усього XVIII століття невіра мала в Англії славетних представників. Поборниками її виступали видатні письменники, глибокі мислителі; але вони ніколи не могли посприяти їй у перемозі, як це було у Франції, бо всі ті, кому було чого побоюватися в революціях, квапилися прийти на допомогу встановленим віруванням. Навіть ті з них, котрі найліпше призвичаїлися до французького суспільства тих часів і не вважали фальшивими доктрини наших філософів, відкидали їх, як небезпечні. Великі політичні партії, як це часто-густо трапляється у вільних народів, знаходили для себе вигідним пов'язати свою справу зі справою церкви, і сам Болінґброк став союзником єпископів. Духівництво, натхнене цими прикладами й не почуваючи себе самотнім, саме енергійно виступило на боротьбу за власну справу. Англійська церква, незважаючи на основний ґандж свого ладу та на всілякі надуживання, що переповнювали її надра, переможно витримала удар; з її лав вийшли письменники, оратори, які із запалом кинулися на захист християнства. Теорії, ворожі цьому останньому, спочатку піддалися аналізу й засудженню, а відтак були відкинуті силами самого суспільства, без будь-якого урядового втручання.

Та навіщо шукати приклади поза Францією? Який француз підписався б нині під творами Дідро та Гельвеція? Хто забажав би їх читати? Я готовий майже спитати: хто знає їхні заголовки? Навіть того неповного досвіду, якого ми набули за останні шістдесят років у політичному житті, було достатньо, аби відштовхнути нас від цієї небезпечної літератури. Погляньте, як пошана до релігії поступово відновила свою владу серед різних класів суспільства в міру того, як кожен з них набував цей досвід у суворій школі революцій. Старе шляхетство, яке було найбільш невіруючим класом до 1789 року, стало найпобожнішим після 1793 року. Воно першим було вражене й перше ж перевтілилося. Коли сама буржуазія відчула себе похитнутою в своєму тріумфі, й вона, в свою чергу, почала повертатися до релігійних вірувань. Поволі шанобливість до релігії проникла скрізь, де в людей було що втрачати в народних бунтах, і невіра зникла або принаймні стала ховатися в міру того, як виступала назовні боязнь революцій.