Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

йшло за працею, як ніч іде за днем. Зробившися робочою худобою, не досягнеш висот,- така була йому об’ява од віскі, і він погодився з нею. Віскі було мудре. Воно відкрило йому важливу істину.

Мартін попросив принести йому паперу й олівця, а всім присутнім випити, і, поки всі пили за його здоров’я, підійшов до прилавка і щось написав.

- Це телеграма, Джо,- сказав він.- Прочитай.

Джо глянув на папірець п’яними веселими очима, але, прочитавши, вмить протверезів. Він докірливо глянув на товариша, і по щоках у нього покотилися сльози.

- Ти мене покидаєш, Марте? - сумно спитав він.

Мартін кивнув головою і, гукнувши якогось хлопця, послав його на пошту.

- Стривай,- неврозумливо муркнув Джо.- Хай-но я подумаю.

Він ухопився за прилавок, так тремтіли у нього ноги. Мартін підтримав його, поки він думатиме.

- Напиши там про обидвох,- раптом сказав Джо,- Або дай лишень я сам перепишу.

- Але чого ж ти кидаєш? - спитав Мартін.

- Того, чого й ти.

- Я піду на море, а ти ж цього не можеш.

- То так,- відказав Джо.- Але я можу піти блукати.

Мартін хвильку пильно дивився на нього, потім вигукнув:

- Їй-бо, твоя правда! Краще вже бути волоцюгою, ніж робочою скотиною. Принаймні хоч життя побачиш. А ти ж його й близько не знаєш.

- Ото був я лежав у лікарні,- почав Джо.- Чудово було! Я заслаб на тиф... я тобі розповідав?

Поки Мартін виправляв у телеграмі «одного» робітника на «обидвох», Джо вів далі:

- Коли я лежав у лікарні, мені й разу не хотілося випити. Хіба не чудасія? А коли я працюю цілий тиждень як віл, то мушу набратися. Ти, либонь, знаєш, що кухарі п’ють, як ті чорти? Та й пекарі теж? Це від роботи. Інакше не можна. Стривай, я заплачу половину за телеграму.

- Краще пожеребкуймося,- запропонував Мартін.

- Сюди, хлопці, пийте, гуляйте! - гукнув Джо по тому, як вони кинули жеребок на мокрому прилавку.

У понеділок уранці Джо аж нетямився з передчуття волі. Байдуже йому було, що боліла голова, і не дуже він переймався роботою. Чимало згаялось дорогоцінних хвилин, поки він сидів і дивився у вікно, милуючись сонцем та деревами.

- Диви! - кричав він.- Це все моє! І задарма! Можу лягти під цими деревами і проспати хоч тисячу років, якби захтів. Ходім зі мною, Марте. Плюнь на все. Пощо чекати? Онде країна, де нічого не роблять, і в мене є квиток туди, тільки туди, а не туди й назад.

Трохи згодом, накладаючи в пральну машину брудної білизни, Джо помітив сорочку хазяїна готелю. Він знав його мітку. Раптом усвідомивши свою волю, він кинув сорочку на підлогу й почав топтати ногами.

- Шкода, що тебе нема в цій сорочці, свиняча мордо! - кричав він.- Якраз отут, у мене під ногами. На тобі, на! На ще! Ось тобі, ось, проклятущий! Ану спробуйте мене вдержати тут! Спробуйте!

Мартін, сміючись, нагадав йому за роботу.

У вівторок увечері приїхали нові робітники, і увесь тиждень пішов на те, щоб привчити їх до умов праці. Джо сидів і пояснював їм, як що робити, але сам ані пальцем не рушив.

- Годі з мене! - заявив він.- Годі! Хай виганяють, бо я й сам піду. Щоб я ще працював? Красненько дякую. Ні, я вже їздитиму товарняками і спатиму в холодку під деревами. Працюйте ви, нещасні раби! Працюйте і обливайтесь потом! А коли здохнете, зігниєте так само, як і я, то хіба не однак, як жити? Ну, яка різниця, кінець кінцем?

У суботу вони одержали платню і дійшли разом до перехрестя.

- То таки зі мною не підеш? Не варто й умовляти? - промовив Джо безнадійним тоном.

Мартін похитав головою. Він збирався вже сідати на велосипед і рушати. Вони потиснули один одному руки, і Джо, затримавши на хвильку Мартінову руку, сказав:

- Ми ще побачимось на цьому світі, Марте, я певен. Таке в мене передчуття. Прощай, Марте, і хай тобі щастить! А знаєш, як я тебе полюбив, бісів хлопче!

Він самотньо стояв серед дороги і дивився услід Мартінові, аж поки той не зник за поворотом.

- Гарний хлопчина,- пробурмотів він,- дуже гарний.

Потім побрів дорогою до водонапірної вежі, де на запасній колії стояло кілька порожніх товарних вагонів, чекаючи поїзда.

 

РОЗДІЛ XIX

 

 

Рут і вся її родина була вже дома, і Мартін, повернувшись до Окленда, знову почав зустрічатися з нею. Діставши вчений ступінь, вона вже не вчилася, а він, виснажившись від тяжкої праці фізично й духовно, облишив писати. Отже, тепер вони мали більше часу одне для одного, і близькість їхня швидко зростала.

Спершу Мартін нічого не робив, а тільки відпочивав. Він дуже багато спав і цілі години сидів без діла, думаючи і мріючи. Він повільно повертався до життя, немов після якогось страшного лиха. Першою ознакою пробудження було живіше зацікавлення газетами. Потім він почав знов читати - легкі романи та поезії, а ще через кілька днів уже з головою поринув у давно забутого Фіске. Напрочуд здоровий організм Мартінів допоміг йому відновити втрачену життєву силу, і до нього повернулась молодеча бадьорість.

Коли він сказав Рут, що, як тільки відпочине, вирушить у плавання, вона не крила свого розчарування.

- Навіщо вам це? - спитала.

- Гроші потрібні,- відповів Мартін.- Я повинен зробити деякий запас для нової атаки на редакторів. В боротьбі рушійна сила - це гроші, а в моєму випадкові - це гроші й терпіння.

- Коли вам так потрібні гроші, чому ж ви не лишились у пральні?

- Тому, що пральня обертала мене в тварину. Від такої важкої роботи, як там, тягне на пиятику.

Вона з жахом глянула на нього.

- Невже ви...- почала вона тремтячим голосом.

Він міг би легко втаїти правду, але від природи був щирий; до того ж він пригадав давнє своє рішення завжди говорити правду, хоч би там що.

- Так,- відповів він.- Бувало. Кілька разів.

Вона здригнулась і відсунулася від нього.

-