Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

Панна Ганя спершу проводила час весело, бо все їй було в но-вину на селі, сміялась з батькових жартів та дотепів, захоплювалась умінням батька фехтувати, посміювалась разом із батьком над його розповідями про те, як Данило вчився

грамоті або ж як він вчився фехтувати.

Данило нітився при цьому і нервував, вигляду не подавав, але при фехтуванні

з паном раптом виявив таке вміння, що панові Го-лембовському довелося

поступитися, відступити. Він розлютився, Й Данило опам'ятався і, як це

траплялось вже не раз, піддався панові, хоч почував вже віддавна, що

спроможний будь-коли перемогти пана.

Але пай не змагання з ним влаштовував, а собі забаву, а зараз ще й виставу

для доньки. Оговтавшись, Данило згадав, що повинен знати своє місце, що він

чернь, челядник, панський слуга, а не хтось інший. І він, піддався саме в ту мить, коли напевне знав, що дістане пана легко і просто, коли пан вже вибився з сил і

почав дратуватися й лютувати. Він дозволив панові вибити шпагу собі з рук і, опинившись без зброї, стояв проти спрямованої йому в груди і пінської шпаги, що

розірвала на ньому сорочку, дряпонула трохи й шкіру, бачив задоволене

перемогою панове обличчя і, скосивши очі, зауважив погляд панни Гані, який

видався йому зовсім-незрозумілим, бо в очах її не було того тріумфу, яким зараз

світилося

обличчя її батька, а навпаки — Данило зауважив якусь досаду й співчуття до себе.

Це здалося так, подумав він, просто хотілося, щоби так було, і відвернув

погляд від дівчини.

Але потім, коли дивився на панночку, раз у раз ловив її погляд на собі і

почував себе ніяково, ніби зазирала панна Ганя йому в душу, ніби пронизувала

його своїми блакитно-зеленими очима, і ставало Данилові моторошно, ніби

зненацька голий опинився перед цим поглядом, і він одвертався, цурався панночки, лише звіддалік раз у раз милуючись її вродою. Але панночка сама заговорювала з

ним, часом перестрівши його десь у дворі або ж заставши при якійсь роботі, а якось

просто прийшла до його челядницького покою на першому поверсі панського

будинку, і Данило розгубився, підхопившись з місця, а панночка Ганя засміялась

широко, іскристо і зажадала, щоби Данило вирізав для неї з дерева, коли зможе, лісову царівну.

— Ось як ти собі бачиш лісову царівну? Можеш таке уявити?

От зроби для мене таку річ! А я тобі віддячу.

Данило негайно взявся за роботу, вистачило в нього на тиждень колупання в

деревині, аж урешті приніс своє різьблення панночці, і вона здивовано й

захоплено дивилась на голу дівочу постать, що немовби виростала з дерева, вкритого густою крислатою кроною, і раптом зиркнула на Данила, що стояв, хвилюючись, аж кров відлила йому від обличчя.

— Так це ж!.. Ну й ну!..

Вона нічого не сказала, але побачила, зрозуміла. Дівчина — лісова царівна —

вочевидь була дивовижно схожа на саму панночку Ганю.

Панночка хотіла чимось віддячити Данилові, полізла кудись у шухляду, але

Данило категорично заперечив, поклонився і пішов геть, майже щасливий, сам не

знаючи чому. Бо вона не розгнівалась, не розлютилась й не стала нічого

коментувати, їй сподобалась Данилова робота, їй усе сподобалось, і це

найголовніше, бо вкладав він у те різьблення багато свого, багато себе, ніби щось

ізсередини промовляло з нього самого через те дерево до неї. .

Але відтоді Данило почав сторонитися панночки Гані ще більше.

Намагався не потрапляти на очі зайвий раз, уникав розмов, відпо

відав короткими, чіткими «так», або «ні», або «прошу», «будь лас

ка», і все.

•

Це дратувало панночку, але вона й далі продовжувала заговорювати з Данилом

і допитуватися у нього про щось зовсім випадкове, що, по суті, великого

значення, власне, для неї не мало.

Що вона хотіла від нього? Й сама б не змогла відповісти на це питання, аби

хтось задав їй таке впрост.

Але не могла не впадати в око вся статура Данилова, його міцне, м'язисте і таке

зграбне тіло, його рухи, що нагадували рухи великого, спритного і сильного звіра, не можна було не замилуватися ним, коли він фехтував з паном, подеколи

роздягнувшись до пояса. Він був у розквіті своїх молодих сил, двадцять п'ятий вже

йому йшов, і вираз обличчя, і весь його образ говорив про дорослого, сильного

і гарного чоловіка. Але плебея від народження, селянського сина,