Марина та Сергій Дяченко - Варан
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Чого йому від вас треба? – здивувався Варан.
– Він убиває, – господар печально похитав головою. – І все ближче. Якби не жінки з нами й не малеча… Виманити його… ну й… порішити. Вони ж, маги, не безсмертні. – Судячи з голосу, господар сам розумів безперспективність цього заміру.
– Звідки він хоч узявся? – знову спитав Варан.
Господар знизав плечима:
– Через нас не йшов, це точно… Або зі сходу припхався, або… кажуть, вони літають, себто маги?
– Ні, – сказав Варан.
Господар подивився на нього з підозрою:
– А ти звідки знаєш?
* * *До полудня сімейство похопилось до недопеченого хліба, незібраного врожаю та інших покинутих робіт. Варан провідав Тюфу на березі млинарського ставу.
Риб'ячі голови зникли – тільки трохи луски пристало до листя лопуха й тепер металево поблискувало на сонці. Тюфа вдарила хвостом по прим'ятій траві, і Варан побачив, що скотинка зовсім не така спокійна, як хоче здаватись.
– Знаю, – сказав він, опускаючи руку на жорстку шерсть Тюфиного загривка. – Знайшли ми його таки… Не знаю, чи варто радіти.
Тюфа знов ударила хвостом, запевнюючи, що радіти все ж таки варто.
На протилежному боці ставу затріщав очерет. Тюфа втомлено смикнула вухом: в очеретах шепотілись і посміювались, і хтось пропищав перелякано й захоплено: «А мордяка ж яка!»
Тюфа рикнула. Очерет зійшовся стіною, закриваючи тих, хто ховався за ним. Зробилося тихо.
– Ти прив'язав би, – сказали у Варана за спиною. – Усе-таки діти…
Старша господарева невістка визирала з-за рогу дровітні, бліда й зосереджена, готова за першої ж небезпеки бігти, лементувати, зчиняти тривогу.
Тюфа заплющила очі, мішком розляглася коло ніг Варана.
– Ви нетутешня, – сказав Варан.
Жінка трохи поступилась назад:
– Я десять років тут живу…
– А до цього жили далеко.
– Так, – подумавши, потвердила жінка. – Двадцять днів путі…
– Ого, – сказав Варан.
Жінка насмілилася вийти з-за дровітні й навіть ступити в напрямку до Варана маленький невпевнений крок:
– А вам навіщо огокати… Ви з узбережжя… Чому ви сказали, що я нетутешня?
– Тому що тутешні не стануть серйозно боятись подорожника й того, що він приведе з собою.
– А, – сказала жінка після коротенької паузи. – Я не подумала.
– А ваші діти вже знають. І тому не стільки бояться, скільки цікавляться. Адже це ваше поле? І ваш став? І ліс також ваш?
– Ліс тільки для старого, – сказала жінка. – Тільки старий із ним ладнає. Дітей пускає погуляти… але й тільки.
– Ви коли-небудь бачили, як розбійники нападають на такий от… хутір у степу?
– Імператор милував, – пробурмотала жінка.
– А я бачив, – сказав Варан. – Тільки там було болото. Господарі болотяну ягоду дуже любили. Повні діжки в них стояли в льоду…
– А розбійники?
– Розбійники? Нічого… Троє їх було. А болото велике. Ну й…
– Загинули?
– Уперше бачив, як болото здобич жене, – признався Варан.
– Не буває, – сказала жінка з докором. – Болото гнати нікого не може, воно ж повільне. Я думала, ви правду – а ви байки правите… Недобре!
Вона розвернулася й пішла. Тюфа зітхнула.
– Прийшов би до тебе хто, – упівголоса сказав Варан, – і сказав: за двадцять днів путі живе твій наречений, збирайся… Що б ти сказала, га, Тюфо?
Скотинка не відповіла.
* * *– Звісно, він був тут, – спокійно сказав хазяїн.
Надвечір знов зібрались хмари. Піднявся вітер, звідусіль долинали шерехи й голоси: від степу. Від поля. Від ставу.
Над усіма зітханнями й стогонами нависало, то виникаючи, то віддаляючись, глухе ревіння лісу.
Діти спали – чи прикидалися, що сплять. Дорослі квапилися скінчити з рештою денних клопотів. Господар і Варан сиділи на лавочці біля дому, господар курив, вогник у його люльці розгорявся й гаснув.
– Я ще парубкував, – сказав господар. – Мої старі цей дім і ставили, вони ж поле піднімали, вони ж загату робили й усе, що треба. Нас було четверо дітей, але одна сестричка померла, під полем досі лежить… Тоді тут були сусіди. Там, де тепер ялинник цей, поле в них було й будинок… Тяжко на новому місці, розумієш? Він ішов. Такий, як ти розповів: підтоптаний, лисуватий, у руках костур. Повз них пройшов… у моїх старих зупинився й попросив переночувати. Ну, звичай знаємо: запросили вогонь розпалити, от як тебе… Він і розпалив, – господар замовк, і вуглинка в його люльці спалахнула яскравіше.
– А може, то був не він? – спитав Варан. Шум вітру налетів і заглушив кінець його фрази, але господар і сам знав, про що співрозмовник спитає.
– Сусіди ж наші… страшне діло. Роботящі були, не безрукі… а дітей усе нема й нема. Поїхали на ярмарок… минув час – і син. Батько мало не стрибав із щастя. Потім задумався… І вирішив, що син чужий. Правда це чи ні – але зарізав пацана й під поле поклав. Поле після цього неначе спало з глузду… Дружина його втекла. І сам він помер. Будинок розвалився, там тепер ялинник, ти бачив… А в нас? Жінка в мене, – він понизив голос, – замолоду була страшна, як… от як твоя скотинка. Усе їй не подобалось. І вона мені – геть не до любові… Відтоді як він розпалив вогонь – усе змінилося. І вона мені припала до вподоби, хоч і стара вже зовсім. І я їй. І діти… Ба більше! Мої ж мужики всі хотіли собі дружин самі вибрати. Не на того натрапили – я їм вибрав, я й привіз. Ревиська було спершу, а тепер? Душа в душу! І онуки один за одним – усе здорові. Поле родить. І спокійно на серці. Якби…
Господар замовк. Скрушно похитав головою:
– Щаслива домівка наша, бродягою позначена… А доведеться кинути. Маг цей, бодай йому… зжене. Не сьогодні… але зжене, відчуваю. Ярмарок от – треба буде малих відвезти, віддати кудись у науку… якнайдалі звідси. Ти з нами на ярмарок не поїдеш?
Хазяїн спитав немовби неумисне, але Варан чудово розумів його інтерес. Здоровий дорослий чоловік – зайвий мішок поклажі, товар тут не возять, по цих пагорбах доводиться все носити на собі…
– Ні, – сказав із жалем. – Моя дорога на схід.
Господар звісив люльку між колін:
– Ну, то він тебе перестріне… А навіть коли не зустріне – як підеш по дохлій землі? Таж там все мертвота…
– Не весь же степ він вигубив, – припустив Варан.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варан», після закриття браузера.
