О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

де за столом міняють тарілки та дружин і поміж ковтків перекидаються жартами. Мейм терпляче чекала поруч. Вона не могла шкодити закладу, відмовляючись від долара тому, що людина, готова розлучитися з ним, прийшла у неналежний час.

За деякий час на обрії з'явився новий відвідувач — Ед Кольєр, іще один любитель зазирнути до намету в години між сніданком і обідом, обідом і вечерею — трьома китами, на яких тримався намет. Мейм доводилося працювати безперервно. Кольєр мав безліч планів і намірів. Він займався бурінням, страхуванням, незаконним захопленням земель чи ще чимось — я точно не пам'ятаю. Типчик вирізнявся претензіями на аристократизм і вмінням переконувати співрозмовника. Ми з Кольєром наповнювали намет піклуванням і пожвавленням. А Мейм було байдуже. Вона розподіляла прихильність, як чесний картяр: одну карту Кольєру, другу — мені, третю — на стіл, і жодної не приховувала в рукаві.

Певна річ, ми з Кольєром познайомились і навіть стали спілкуватися поза наметом. Якщо не брати до уваги його замашок, він був нормальним хлопцем, таким собі дружнім суперником.

— Я помітив, що страви смакують вам краще після того, як гості залишають банкетний зал, — сказав я якось, щоб штовхнути його на відвертість.

— О так, — задумливо відповів Кольєр, — гамір переповненого ресторану погано впливає на мій чутливий шлунок.

— Мені галас теж діє на нерви, — кажу я. — Гарненька тут дівчина, еге ж?

— Усе зрозуміло, — шкіриться Кольєр. — Ну, якщо ви перший заговорили про це, то своєю зовнішністю вона дійсно не ображає почуття прекрасного.

— Дівчина — справжнє сонечко, — кажу я, — і я маю на неї певні плани. Раджу вам це затямити.

— Буду з вами відвертий, — не відступає Кольєр, — якщо в аптеках не закінчиться пепсин, б'юсь об заклад, врешті-решт ви отримаєте лише серйозні проблеми з травленням.

Ми почали змагання; дислокація — забігайлівка під тентом, де нас чекала Мейм — ласкава, весела, привітна; шанси видавалися рівними, в той час як Купідон і кухар працювали в ресторані Дугана понаднормово.

Одного вересневого вечора я вмовив Мейм вийти після вечері на прогулянку. Ми трохи перейшлися і на околиці міста присіли на купу дощок. Скориставшись із рідкісної нагоди, я заспівав соловейком про те, що торгівля бразильськими діамантами і чудовими запальничками може стати міцним підґрунтям для сімейного щастя; що жити вдвох набагато цікавіше, ніж самотиною; що прізвище Петерс звучить краще, ніж Дуган, та пропонував дівчині зробити з вищесказаного висновки.

Мейм ніяк не відреагувала на тираду. Натомість незадоволено знизала плечима. Я починав розуміти, де собака заритий.

— Джефе, — мовила вона, — краще б ви нічого не казали. Ви приємний чоловік, як і решта відвідувачів ресторану, але на світі немає чоловіка, за якого б я вийшла заміж. Цього ніколи не станеться. Знаєте, що я думаю про чоловіків? Чоловік — це могила. Він — саркофаг серед поховальної камери під назвою біфштекс-свинячі-відбивні-шинка-з-яйцями. Він — саме це і нічого більше. Два роки я спостерігала, як чоловіки їдять, їдять, їдять, і не можу сприймати їх інакше як жуйних двоногих тварин. Вони — просто боввани, що сидять за столом над ножем, виделкою і тарілкою. Так я розумію чоловіків. Я намагалася змінити своє до них ставлення, але це мені не до снаги. Я чула, що дівчата божеволіють від коханих, але я такого не розумію. Чоловік, м'ясорубка і буфет викликають у мене приблизно однакові почуття. Якось я пішла на денну виставу, щоб подивитися на актора, від якого шаленіли мої подруги. Я зацікавилась ним рівно настільки, щоб подумати: любить він біфштекс із кров'ю, пропечений чи засмажений і яйця на круто чи ріденько. От і все. Ні, Джефе, я ніколи не вийду заміж, щоб дивитися, як моя половинка чавкає за сніданком, приходить поплямкати на обід, а ввечері їсть, їсть і їсть.

— Але, Мейм, — кажу я, — це з часом мине. Просто ви задовго працювали у ресторані. Ви обов'язково вийдете заміж. Чоловіки вміють не тільки їсти.

— Наскільки мені відомо, вони більше ні на що не здатні. Послухайте, що я зроблю, — Мейм раптово ожила, її очі заблищали. — У мене є подруга з міста Тера-Гота в Індіані, Сюзі Фостер. Вона працює в їдальні біля залізниці. Я два роки працювала в ресторані у Тера-Готі. Сюзі гірше, ніж мені, бо чоловіки, які приходять до їдальні біля залізниці, запихаються як не в себе. Вони одночасно плямкають і намагаються залицятися до дівчини. Жах! Ми з Сюзі все спланували. Ми збираємо гроші, а коли матимемо достатньо, купимо невеликий будиночок на п'ятьох акрах землі — ми вже його вибрали. Житимемо разом, вирощуючи на продаж фіалки. А чоловікам із їхньою ненажерливістю краще не потикати носа до нашого ранчо.

— А хіба жінки не ї… — почав був я, але Мейм різко мене обірвала.

— Ні, ми не їмо. Ми дзьобаємо крихти, зрідка, от і все.

— Я вважав, солодощі…

— Заради Бога, змінімо тему, — не витримала Мейм.

Як я вже згадував, досвід підказує мені, що жінки жити не можуть без вигадок та ілюзій. Взяти, наприклад, Англію — що вона без біфштекса? Німеччина не досягла б процвітання без копчених ковбасок. Америці належить розкіш смажених курчат і пирогів. А юні леді з приватних пансіонів, хіба вони це розуміють?! Вони вірять у те, що все зробили Шекспір, Рубінштейн[51] і кавалерія.

Ситуація складалася не з приємних. Я не міг змиритися з думкою, що Мейм для мене втрачена, і водночас мені було неймовірно боляче відмовитися від їжі. Занадто рано я привчився до її споживання. Двадцять сім років я покірно плив за течією, не маючи найменшої охоти опиратися підступній диявольській спокусі, себто їжі. Запізно. Я — жуйна двонога тварина. Залишалося хіба поставити салат з омарів проти пончика, що цей вибір занапастить моє життя.

Я й далі навідувався у намет Дуганів, сподіваючись, що Мейм зглянеться на мене. Якщо віра у всеперемагаюче кохання