Владлен Олексійович Суслов - На каравелі "Улюбленець Нептуна"

не встиг ступити й кроку, як з’явився розгублений боцман і, витираючи з лоба рясний піт, доповів:

— Я обшарив увесь корабель, навіть у трюм спускався, але Гуго ніде не знайшов. Він зник…

— Як це зник? — обурився Дієго. — Не провалився ж він крізь корабель на дно океану? Ти, видно, шукав не так, як годиться. Зараз я сам його знайду.

І капітан, грубо розштовхуючи зівак-матросів, вибіг на палубу. За ним поспішив Доменіко.

Вони обійшли всю каравелу, але астролога так і не знайшли. Капітан вирішив, що наляканий алхімік десь заховався, й наказав за всяку ціну його розшукати.

Матроси розбіглися по каравелі й почали нишпорити по темних закапелках.

Сонце вже визирнуло з-за обрію. З корабля чітко виднівся скелястий берег, порослий буйною тропічною зеленню. Федя підійшов до борту каравели й з цікавістю розглядав острів.

“Можливо, на нього ще не ступала нога людини, — подумав хлопчик. — А що, коли він заселений? От би туди потрапити! Все-таки нашим лісам з їхніми берізками, дубами, осиками далеко до справжніх тропічних хащів. Та й звірини, окрім зайців, їжаків, білок, путящої не зустрінеш…”

— Федю, — урвав його думки Ніанг, — ти що, забув? Ти ж хотів знайти Франсіско.

— Ага, — стрепенувся Кудряш, — спасибі, що нагадав. — І, нагнувшись до вуха товариша, повідомив про знак, який випадково помітив на дверях каюти алхіміка.

— Навіщо ж ти стер його? — шепнув Ніанг. — Педро й Гуго одразу ж зрозуміють, що за ними стежать…

У цю мить на каравелі почувся крик:

— Шлюпка за кормою!

То Габріель, який вирішив перевірити, чи не сховався Гуго в бочці на верхівці грот-щогли, піднявся на вантах і згори вгледів човен. Ранкове сонце било коку в вічі. Захищаючись від його сліпучих променів, Габріель приклав до очей руку козирком і розгледів у шлюпці втікачів.

— Там Педро й Гуго! — знову закричав кок. — Вони пливуть до острова!

Звідусіль, з кают, із трюму, повибігали матроси, що розшукували алхіміка, й з’юрмилися біля лівого борту. Капітан зціпив зуби й, не кажучи ні слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв біля нього.

— За віщо, ваша милість? — випльовуючи з рота кров, схлипнув той.

— Негідник! Проґавив Гуго! Я з тебе душу витрясу, якщо не впіймаю алхіміка, — пригрозив капітан і побіг до гармати. Боцман кинувся йому на допомогу.

Націлившись, Дієго підніс гніт. Гримнув постріл. Розкотиста луна пронеслась над океаном.

— Недоліт, — інформував Габріель, що все ще стояв на вантах.

Капітан знову навів гармату й вистрелив. Але й цього разу промахнувся. Розуміючи, що йому не поцілити у втікачів, які відпливли далеко від корабля, Дієго наказав спустити на воду шлюпку й перший скочив у неї. Слідом за ним стрибнули боцман, Габріель та ще кілька моряків.

— Стеж за порядком! — наказав Дієго стерничому, що невідомо звідки з’явився на палубі.

Шлюпка відпливла. Всі, хто лишився на “Улюбленці Нептуна”, не зводили очей з двовесельного човна й шлюпки, яка переслідувала його. Та незабаром, на розчарування команди, човен і шлюпка сховалися за скелястим мисом.

— Герцог, що тут скоїлось? — спитав Франсіско у Феді, що підступив до нього.

— Хіба ви не знаєте, що було вночі?

— Ні. Останні дні мене мучить безсоння, і вчора, як тільки кинули якір, я випив снотворне — цикорної води. Спав би, мабуть, і досі, коли б не збудили гарматні постріли… Поясніть мені, що сталося, хто в кого стріляв, чому дон Дієго відплив до острова?

Перебиваючи один одного, Федя й Ніанг похапцем розповіли стерничому про події минулої ночі, про знак, що з’явився на дверях каюти Гуго, про те, як, світло кишенькового ліхтарика наполохало весь екіпаж каравели, про втікачів, що подалися до острова.

— Авжеж, це схоже на капітана, — осудливо мовив Франсіско, коли почув, як Дієго покарав Доменіко.

— Навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді. — Киньте цього негідника.

— Кинути легко, — сумно зізнався Франсіско. — А йти куди? На інших суднах не кращі порядки, ніж на “Улюбленці Нептуна”. Та й по всій Іспанії право на боці дворян І церковників. А народ… народ безправний… Напередодні відплиття з Севільї я одержав листа про те, що один збіднілий ідальго замовив моєму батькові зшити сідло для своєї єдиної шкапи… Сідло, бачите, йому не сподобалось, і молодий гульвіса, що розтринькав батьківське добро, шмаркач, ледве… — тут стерничий заскреготав зубами, — нагаєм ледве не забив на смерть старого… Повірте, герцог, я бував у Неаполі, Генуї, Венеції, Марселі, Лондоні, Амстердамі, коротше кажучи, скрізь, але й там бідноті живеться не краще. Скрізь багач тягне соки з бідняка… Коли я був молодший, то необачно гадав, що звання ідальго дасть мені змогу збутися, нарешті, образ, жити спокійно. Я думав тоді лише про себе…

— Хто ж вас ображає, дан Франсіско? — несміливо запитав Ніанг.

— Йдеться не про мене самого… А мій батько? Брати, сестри? А мої земляки? А народ?.. Знаєте, — знизивши тон, довірливо сказав Франсіско, — було б добре на якомусь острові, хоча б такому, як цей, — стерничий кивнув у бік скелястого берега, — створити державу, що про неї я читав у книзі Томаса Мор а — лорд-канцлера англійського короля Генріха VIII. Цей твір перевернув усю мою душу. Навіть назву його: “Золота книга, така ж корисна, як потішна, про найкращий устрій держави й про новий острів Утопію” я так запам’ятав, що розбудіть мене серед ночі, скажу одразу…

Кудряш знав, що стерничий людина дуже начитана й хотів було запитати, про що ця книга, коли вона з’явилася, та Франсіско, мовби прочитавши хлопчикові думки, вів далі:

— Книга побачила світ 1516 року. В ній Томас Мор розповідає, ніби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Стривай, стривай, як його? — стерничий на хвилинку замислився. — Ага, згадав! його звали Рафаїл Гітлодей… Так ось цей супутник відстав від Веспуччі й потрапив на острів, де прожив п’ять років… Усе це, звичайно, вигадка, але вигадка дуже повчальна. Над нею хоч-не-хоч, а замислишся… Еге ж… Слухайте далі. Томас Мор описує, як цей мандрівник опинився в казковій країні Утопії, де було п’ятдесят чотири міста. Все, населення цієї держави, чоловіки, жінки, трудиться. Там нема ні ідальго, ні пеонів, ні грандів, ні жебраків. Немає й вельмож, урядовців. Останніх обирають строком на один рік. І тільки. І лише князя в Утопії обирають на все життя… Кожна людина — ремісник. Хліборобством і скотарством займаються всі по черзі. Жителі Утопії по два роки працюють на полях. В країні немає гультяїв, нероб. Усе, що здобуто людською працею, належить народові.

— Де ж тепер той добрий чоловік, що