Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Книги для дітей » Рiднi дiти 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Рiднi дiти" автора Оксана Дмитрівна Іваненко. Жанр книги: Книги для дітей / Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 98
Перейти на сторінку:
хворобах. Професор Хопперт був задоволений мною.

Він був тільки одним незадоволений. Я надто звикла до дітей, а для нього це був експериментальний матеріал і більше нічого. Що пацюки, що жаби, яких ріжуть медики, чи ці нещасні крихітки — для нього було цілком однаково...

Навіщо нас вивезли? — раптом майже вигукнула Мелася Яремівна. — Я не розумію, навіщо нас вивезли, коли німці відступали. Я плакала, я благала, але дітей почали виносити есесівці, і як я їх могла кинути? А ще до того семірка і десятка були хворі, а їх схопив солдат, ніби то були якісь кошенята. І я тоді крикнула дочці: «Дарко! Біжи по речі, запхни найпотрібніші в портплед, і ми їдемо теж, бо пана професора нема, а дітей вивозять — не можу ж я їх так покинути на чужих людей». Отак і ми з ними сіли в машину, і донька Дарка, і дві сестри-черниці з монастиря святої Магдалени, які працювали у нас, — сестра Юстина і сестра Софія. А пана професора викликали ще за три дні до того. Він, я гадала, нічого не знав.

Нас посадили в вагон, і вагон запечатали.

— Хіба ми полонені? — плакали ми. І куди нас везли — ми не знали. І я, і донька Дарка, і сестра Юстина, і сестра Софія — ніхто з нас не знав, куди їдемо, і у нас на руках було вісімдесят дітей. Останнім часом нам підкидали і підкидали, бо людей стріляли і стріляли. Семірка і десятка померли до першої станції, і вартові їх просто викинули в вікно. Ми самі за них помолилися: я, сестра Юстина і сестра Софія, а донька Дарка сказала що більше ніколи не зможе молитися.

Я не набридла вам, прошу?

Так от! Ми проїхали пів-Європи. Так, так. Через Відень, Чехословаччину — в Судети. Про це ми потім уже дізналися. Де нам було знати, коли ми їхали в запечатаному вагоні!

У нас ще померла тридцятка, шістнадцятка, багато дітей. Ми довезли шістдесят шість. І трохи не померла моя дочка Дарка. Вона хотіла вистрибнути з вагона, коли вартові приносили воду, і її прикладом у груди штовхнув вартовий. Вона лежала гаряча і все казала:

— Наші їм покажуть! Наші їм покажуть! Мамо, я не була навіть піонеркою, ти боялася пускати мене до піонерського палацу...

А що казати, я боялася її пускати до піонерського палацу, який влаштували у графському домі за Радянської влади, і тепер вона мені дорікала за це, бо вона однаково бігала до піонерів, тільки так, щоб я не знала.

І уявіть собі, в Судетах, в маленькому селищі, куди нас запхнули, з'явився професор! І це ніби не було для нього несподіванкою, що ми там.

З ним прийшла якась висока дебела дама і якась жінка. Жінка мовчки стояла за ними.

Фрау Фогель, — назвалася дама. — Бідна, як ви там намучились,— сказала вона мені. — Я зітхнула легко лише тоді, коли сіла з дочкою у вагон!

«Мабуть, ти, птахо, їхала не в запечатаному вагоні», — подумала я і одразу вирішила ні в які стосунки з нею не входити. Хіба ви зі сходу? — спитала я.

О, так, нам довелося багато років там провести, на превеликий жаль.

— Я тут добре влаштувалася, — вела далі Фогельша, — я працюю наглядачкою над дітьми в концтаборі. О, я їх добре виховую! — примружила вона очі. — Пан Хопперт казав мені про вас, і я гадаю, що ми з вами знайдемо спільну мову.

— У нас надто різні спеціальності, — сказала я холодно, я вже розуміла, в яку мишоловку я потрапила, і я раптом уявила, що і моя Дарка може опинитися під її доглядом. — Ви — наглядачка над нещасними дітьми в концтаборі, а я — вихователька — лікар немовлят. Напевне, у нас різна мета.

— О, пан Хопперт вам усе пояснить, — усміхнулася вона багатозначно і, зробивши милостиву усмішку на своєму повному обличчі, пішла, така певна в собі, така огидна.

А жінка, підлабузницьки киваючи головою і нишпорячи по всіх нас очима, пішла за нею.

Десь я її бачила, цю жінку, та так і не згадала де.

Вони пішли, і зайшов Хопперт. І уявіть собі, дорога панічко, уявіть собі, що він нам наказав, і язик його не всохнув, коли він вимовив ці страшні слова. Він спокійнісінько сказав, що треба одібрати дужчих дітей, бо їхнє здоров'я, їхня кров потрібні для великої Німеччини.

Я спочатку не зрозуміла для чого. Вони ростимуть тут, їх доглядатимуть, а там, подумала я, побачимо ще, чи за «велику Німеччину», чи за когось іншого віддадуть вони своє життя і свою кров. Поки вони виростуть, немало води утече, і, може, не буде вже тих кар божих — війн, і тому я кивала йому головою, а сама думала: кажи, що хочеш, а Червона Армія вас жене, і я буду тричі дурна, якщо тікатиму далі.

Ні, цей диявол професор думав зовсім про інше. Він хотів одібрати найдужчих діток, щоб тоді ж, зразу взяти їхню кров для проклятих фашистів. І я тоді сказала, що не дам. Я закричала, що не дам. Я кричала, що відповідаю за них:

— Перед ким? — спитав він і засміявся. Він ще міг сміятися! — Перед ким ви відповідаєте за ці совєтські покидьки? Може, ви чекаєте, що совєти

1 ... 44 45 46 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рiднi дiти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рiднi дiти"