Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

прикладу, моя давня знайома, сестра таких видатних патріотів Америки, як брати Даллеси. Можу вам назвати «Рідерс дайджест», «Чейз Манхеттен банк».

Лукас подумав, що серед вкладників фонду «Імансипейшн», може, й банк чоловіка місіс Еймі, і саме цим, мабуть, пояснюється його безтурботне існування в «Магнолії» впродовж цілих років, та, зрештою, хіба не однаково?

Головне: він вирушає в подорож!

«Потрібен для подорожі жовтий журавель», — сказав колись поет. Жовтий колір пригнічує власне «я». Може, тому в пустелях стільки сліпого фанатизму і страхітливого фаталізму.

Але ж старий поет сказав про жовтого журавля.

Жовтим журавлем мав стати для Лукаса містер Ор. Уповноважений фонду «Імансипейшн». Фінансист і хранитель Лукаса. Запорука його безтурботності, спокою і безпеки.

Принаймні так заявив містер Ор, і в його шарудливому голосі лунало натхнення.

Лукасові вперше в житті належало впритул зійтися з таким екземпляром людської породи, як містер Ор. Досі він близько стикався лише з товаришами по команді, але вони викладалися до кінця тільки в грі, а поза тим уже переставали бути цікавими, навіть коли, як деякі з них, відзначалися агресивністю й невпокоренїстю.

Зате містер Ор, при всій його невиразності й душевній убогості, пиндючився й кукурічився, вдавав із себе велике цабе, на щось натякав, посилався, чимсь загрожував. Містер Ор не переймався занадто тим, що сам він, власне, ніщо, нуль, нікчемність, зате ж за ним стоїть Америка, і це наповнює його мізерну душу пихою і майже всемогутністю.

В аеропорт Кеннеді, звідки «боїнгом-747» комланії Пан-Ам вони мали летіти за маршрутом Рим — Каїр, містер Ор з’явився, вирядившись у все жовте: жовтий костюм «сафарі», жовта сорочка, жовті ботинки, жовтий, схожий на бедуїнську торбу, кашкет. Лукас був у своєму звичному вбранні: джинси, спортивна сорочка, кросівки, десь у рюкзаку мав ще свій вовняний светр, спортивну куртку на всі випадки подорожі і більше нічого, бо головний його вантаж складали сконструйовані ним прилади, без яких ця подорож втрачає весь свій сенс.

— Або ти ще не подорожував, або не маєш ніякого досвіду, — без домовлень переходячи на «ти», заявив містер Ор. — Джинси — це для Америки. Однозначно. Або тут кишені, або в них нічого не сховаєш. Треба мати такі кишені, як у мене.

— Навіщо? — здивувався Лукас.

— Ти ще молодий однозначно. На нас полюють тепер, як на африканських леопардів. Скільки я їздив, скрізь однаково. Тільки входиш в номер готелю- дзвінок. Так і так, просимо вас зійти вниз і вийти з готелю, нам треба вам щось сказати. Що я відповідаю? Я кажу: хелло, я спускаюся вниз, я вже йду, бо я джентльмен і все там потрібне, але хочу попередити, що всі мої кишені, язшх ви не помітили, напхані американськими револьверами найновіших систем, які вже не роблять у людині дірок, а однозначно роблять дірку з людини. Після цього я спускаюся вниз, виходжу з готелю, спокійно прогулююсь перед ним півгодини, а то й більше, і нікого не зустрічаю! І все це однозначно.

Лукас урочисто продекламував:

«І побачила ослиця ангела господнього, що стояв на дорозі, і голий меч в його руці. І звернула ослиця з дороги…»

— Це що? — загрозливо поцікавився містер Ор.

— Четверта книга Мойсея. Про Валаамову ослицю.

— Ослицю? Не зрозумів!

— Справа не в ослиці, а в священній книзі. Ситуація, якій кілька тисяч років, повторюється з вами. Уявляєте?

— Однозначно.

— Це може свідчити тільки про те, що ви дуже відома людина, — скромно сказав Лукас, — я ж тільки й можу, що ховатися в затінку вашої популярності.

— Однозначно це трохи більше, ніж популярність, — самовдоволено повідомив містер Ор.

Його слова справдилися ще перед посадкою в літак. Коли Лукас кинув свої торби на рухому стрічку транспортера, що ніс речі до рентгенівських камер аеропорту, і на екранах висвітилися загадкові обриси невідомих апаратів, серед контролерів зчинилася тиха паніка, але тут з’явився містер Ор, щось комусь прошепотів, щось показав, на щось натякнув, і м’язисті служителі гаркнули «о’кей», Лукас забрав свої торби з апаратурою і пішов слідом за своїм жовтим журавлем.

В літаку містер Ор найперше висловив своє «фе» на адресу скнарості фонду «Імансипейшн».

— Вони сидять, на мільйонах, а для таких людей, як ми з тобою, шкодують зайвого долара! Мені дане розпорядження жити тільки в чотиризіркових готелях. Це просто обурливо!

— Яка різниця? — безжурно мовив Лукас.

— Вони економлять центи, жбурляючи мільйони! Ми летимо не першим класом, де я міг би пити своє віскі безкоштовно, в Каїрі я вимушений буду жити в готелі, де немає телетайпа, яким я повинен тримати зв’язок з фондом, а про американський бурбон навіть не чули!

Містер Ор майже викрикував усе це, в ньому несподівано прорізався справжній людський голос, та Лукас був далекий від клопотів і переживань свого примусового супутника подорожі, він пробував уявити ту загадкову землю, до якої з тисячомильною швидкістю несли його американські реактивні мотори, і не міг уявити.

В літаках Лукас провів чи не більшу половину свого життя. Перельоти, очікування гри, радість від перемоги, гіркота поразок, але довго переживати шкідливо, спортсмен думає тільки про те, що буде, роздуми про минуле, як камінь за спиною, заважають жити, перешкоджають бути в добрій спортивній формі.

Тепер Лукас не був уже гравцем (хоч кожен з нас так чи інакше залишається ним усе життя), з молодечою безжурністю і засліпленням покінчено назавжди, і він міг, мовби сторонній спостерігач, розважливо й скептично вивчати те, що діється довкола.

У авіапасажирів своя психологія. Земля далеко. Там залишилися примітивні методи пересування, всі оті колеса, залізниці, машини, сталеві рейки, асфальтові шосе, вода, тисячолітній уповільнений ритм. А тут-оглушливий грюкіт авіалайнерів, повітря рветься, мов цупка парусина, аеропорти, міста і цілі материки б’ють в тверді груди «боїнгів», життя злетіло поза хмари, поза звуковий бар’єр, це вже й не життя, а метушня, безглузда гонитва, нові й нові зустрічі, конференції, симпозіуми, наради, промови, заяви, інтерв’ю, і все заради нових знайомств, запрошень, конференцій, змагання за престиж, за право виступити,