Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

Австралії. Мене цікавлять аборигени. Я вивчаю їхній мозок. Ось моя візитка, тут телефони американський і австралійський. Мене зацікавила ваша теорія. Коли б вона підтвердилася… Але що вам потрібно для того, щоб цілком віддатися роботі над цією ідеєю?

Лукас болісно усміхнувся. Хто ж питає про таке в Америці, де людина навіть чхнути не може без грошей.

— Ну, так, — зрозуміла його мовчанку міс Суміта. — Кошти. Але припустимо, що хтось дає вам кошти. Що б ви з ними зробили?

— Я мрію про подорож на Схід, — сказав Лукас. — Єгипет, Близький і Середній Схід, всього один процент земної поверхні і водночас — майже всі центри давніх цивілізацій і п’ять чи десять тисяч років безглуздих війн. Найбільший розум і найбільше безумство. Це незмога пояснити.

— Ви забули, що під тим одним процентом суші залягає п’ятдесят процентів світових запасів нафти, — нагадала міс Суміта.

— Але ж у часи фараонів чи Александра Македонського за нафту не воювали! — вигукнув Лукас.

— Знаходили інші причини. Але давайте повернемося до вашої справи. Отже, подорож. І що?

— Там я б хотів зібрати взірці глини, потрібні мені для аналізів. Щось схоже на геологічні керни. Я не казав ще вам про глину, але це довго і не дуже цікаво.

— Гаразд. Глина. Що ви з нею робитимете?

— Її треба переправити до Штатів, а тут бажано було б домовитися про структурні дослідження всіх взірців у Стенфордському центрі синхронного випромінювання. Ясна річ, це, мабуть, коштуватиме не дуже дешево.

— Не дуже. Але уявімо, що все це вам вдалося здійснити. Ви могли б розкрити свої подальші наміри?

— Коли підтвердяться мої передбачення, я спробував би викласти все… ну, тобто написати, може, й цілу книжку, вже не кажучи про ряд наукових повідомлень у спеціальних виданнях, не виключено, що й у пресі. А далі — робота над тими структурами, про які я вже казав. Це щось мовби ті мільярди нейронів головного мозку, але не біологічна структура, а кристалічні решітки з мікроантенами вловлювання і передавання вловленої енергії в центри, де вона генеруватиметься і акумулюватиметься для використання в інтересах людства.

— Надзвичайно благородна ідея, — ласкаво усміхнулася міс Суміта і тепер уже, поза всякими сумнівами, подивилася саме на Лукаса. — Гадаю, що містер Ор такої самої думки? — поцікавилася вона.

— Однозначно, — прошарудів той.

— У всьому цьому немає нічого нереального, крім, звичайно, остаточного успіху, в який навряд чи хтось може повірити, — вела далі міс Суміта, — але давайте зупинимося в кінці першого етапу. Ви здійснили подорож, провели необхідні дослідження, написали книгу. Тепер я ставлю ділове запитання: ви могли б у передмові до своєї книги скласти належну подяку фонду «Імансипейшн» за всіляку підтримку вашої роботи?

— Подяку? — вигукнув Лукас. — Коли все це здійсниться? Звичайно ж, міс Суміта, ви можете цілком покластися на мене! Але… яким чином усе те?…

— Це вже не ваш клопіт, — м’яко промовила міс Суміта, показуючи очима старшому кельнеру, щоб подавав рахунок. — Мені треба було вас вислухати. Я почула те, що хотіла. Ми дамо вам знати про наше рішення.

Вона дістала з дорогої шкіряної торбинки мікрокалькулятор, доскіпливо перевірила правильність рахунку, тільки після того поставила свій підпис, сказала кельнеру:

— Як завжди, на банківське конто «Імансипейшн».

Тоді підвелася, даючи знак чоловікам.

Лукас подякував, містер Ор тяжко відсапувався після перигорських паштетів. Міс Суміта відверто нехтувала ним, але він все ж не хотів зовсім відмовлятися від свого права на Лукаса, якого, мовляв, відкрив, і на прощання прошарудів у своїй безглуздій манері:

— Або ми вам повідомимо, або ви довідаєтесь про наше рішення.

Лукас провів їх до машини. Вже сідаючи на своє водійське місце, міс Суміта поглянула на Лукаса так, що він на мить зміг зазирнути їй в очі, і сказала з ледь вловлюваним співчуттям:

— У японців існує уявлення про печальну чарівливість речей. Не ображайтесь, але саме такою чомусь уявилася мені ваша теорія.

Лукас од розгублення не зміг їй нічого відповісти.

3

В контракті, який на ім’я Лукаса прислала канцелярія директора-розпорядника фонду «Імансипейшн», на сімнадцяти задрукованих виразним шрифтом аркушиках синювато-сталевого паперу було передбачено все потрібне й непотрібне, доцільне й смішне, розумне й безглузде. Там були зобов’язання, асигнування, строки, привілеї, імунітети, гарантії, пролонгації, суперечки, екстраполяції і ще безліч всіляких штуковин, з якими Лукас стикався вперше в житті. Треба було б проконсультуватися з юристом, але Лукас ще не досягнув такого рівня, щоб мати спромогу оплачувати власного юриста, до того ж тут йому не загрожували ніякі неприємності, не маючи нічого, він нічого не міг і втратити, здобути ж міг усе.

Трохи непокоїла його легкість, з якою все це відбулося. Так ніби в них уже все було завчасно вирішено, і та розмова в «Перигорі» — тільки формальність, щоб приспати його пильність. Але як подумати, то що і як вони могли вирішити без нього? Та й хто він, зрештою, такий, щоб довкола нього спліталися невидимі тенета?

Зате він матиме змогу здійснити свою подорож! Матиме! Матиме!

Єдине, за чим шкодуватиме, — це за листами Пат. Вони далі приходитимуть на адресу «Магнолії», а його тут не буде, і він не знає, як повідомити Пат про свою відсутність, куди їй написати чи телеграфувати, в якій країні її шукати. Хіба що попросити місіс Еймі, щоб вона виявила таку люб’язність і звеліла пересилати листи Пат слідом за ним? Але він має ще залагодити справу з своїм контрактом. Лишається рік роботи в «Магнолії». А хто розриває контракт, той сплачує неустойку. На це не вистачить усіх його скромних заощаджень.

Невидима рука послідовно усувала всі перешкоди, які могли виникнути перед Лукасом. Місіс Еймі повідомила, що фонд «Імансипейшн» взяв на себе всі витрати, пов’язані з розторгненням контракту, і взагалі всі інші витрати, що стосуватимуться Лукаса.

— Це солідна і поштива інституція, — поважно мовила місіс Еймі, — серед вкладників фонду багато шановних людей. Для