Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроніка

class="book">Та Елек уже вилазив по товстому шершавому стовбуру, чіпляючись за гілки. Він вивільнив мотоцикліста в білому шоломі із пастки й без великих зусиль посадив на товсту гілляку, прихиливши спиною до стовбура. Мотоцикліст стогнав із заплющеними очима, мляво бурмотів: «Не хо-чу…»

— Що з ним? — крикнув лікар «швидкої».

— Він спить, — сказав Елек.

Міліціонери перезирнулися — мовляв, діло ясне: тільки нетверезий міг після такого акробатичного стрибка заснути на дереві.

— Скажи йому: хай спускається! — крикнув один з міліціонерів.

— Він не може, — пояснив згори Електронік.

Міліціонери тихо перемовлялися, явно не кваплючись лізти на дерево, щоб установити особу порушника. «Швидка» підрулила під тополю, і лікар із санітаром вилізли на дах машини.

— Елеку, ми в школу запізнюємося! — крикнув з натовпу Сергій.

Хлопчик на дереві обхопив вільною рукою мотоцикліста під пахви, обережно передав його в руки медиків, сплигнув на землю. Хлопця у шоломі поклали на носилки. Тільки зараз він став приходити до пам’яті.

— Де потерпіла? — запитав міліціонер.

— Яка потерпіла? — кволим голосом промовив той, хто лежав на ношах.

— Ну, дівчинка… Школярка…

Мотоцикліст трохи підвів голову, пригадуючи, що з ним трапилося, й уривисто забурмотів:

— Це вона… на мене… налетіла… й збила! Він випростався на носилках.

— Де вона?

Хлопець лише скривився у відповідь. Всіх здивували слова мотоцикліста.

— Де дівчинка? — спитав міліціонер.

— Я бачив! — заявив дідок з батоном у сіточці. — Вона побігла!.. Точно… Он туди. — Він показав на алею. — Дуже швидко побігла.

Раптовий здогад осяяв Електроніка.

— Як вона була вдягнена? — запитав він старого.

— В усьому синьому, — жваво відгукнувся той. — У спортивному, чи що…

— Це вона, — прошепотів Елек Сергію і покликав пса, на якого в сум’ятті ніхто не звертав уваги. — Рессі, до мене! — Той був уже поряд. — Слід, Рессі!

Пес покружляв навколо дерева і, взявши слід, помчав по скверу.

А хлопчаки зникли з натовпу.

Останній в цьому році урок Таратара виявився для восьмого «Б» найважчим.

Треба було вирішити важливе питання: ким бути далі? Програмістами чи монтажниками?

З дев’ятого класу учні математичної школи ділилися, як відомо, на дві різні, хоч і споріднені спеціальності. Програмісти носили білі халати й управляли «мозком» і «душею» електронно-обчислювальних машин: вони вчилися розробляти і вводити в машини різноманітні програми. Монтажники в синіх халатах мали справу, як вони казали, «із залізячками», а насправді намагались розібратися в дуже складних і тонких схемах мікроелектроніки. Природно, що кожний сумлінний програміст міг сам знайти поломку в машині, а монтажник — подати програму складної задачі. Однак у спеціалізації був свій сенс: після школи перед кожним були тисячі шляхів, а він уже зумів випробувати себе на одному з них.

Спочатку восьмий «Б» одностайно висловив бажання піти в програмісти. А як же інакше! Хто відкрив Електроніка? Хто виховав його? Хто з нього зробив майже людину?.. Тільки вони — вигадники, теоретики нових винаходів.

Таратар дивився на своїх восьмикласників і радів. За роки навчання всі вони буквально в нього на очах перетворилися з безпомічних дітей на самостійних громадян. Може, навіть занадто самостійних… Він добре пам’ятав рубежі, які вони пережили: як вони виходили на нетвердих ногах до дошки й писали крейдою загадкові для них знаки й символи; як, фиркаючи й підстрибуючи, сходилися в поєдинку на перервах, несучи перед собою невидимі спис і щит; як ораторствували, гордо відкинувши розкудлані голови й випнувши рухливі борлаки на довгих шиях, запекло сперечалися один з одним, приберігаючи як найвагоміший аргумент — важелезний портфель. За кілька років, проведених у школі, його учні пережили майже всю свідому історію людства, й деякі нудні епохи пресувались іноді в лічені години, а найзахопливіші розтягувалися на місяці й роки. Тепер вони — восьмикласники. Пречудова стадія людського віку для усвідомлення свого місця у світі!

— Так не годиться! — бадьоро промовив Таратар, і клас здивовано втупився в нього. — Хіба тут усі теоретики? — трохи глузливо вів далі вчитель математики. — Адже хто-небудь та захоче трудитися не лише головою, а й руками!

Вони, його вихованці, дивилися на вчителя з насмішкуватими бісиками в очах. Невже він сумнівається в їхніх здібностях?

— А що? — запитав хтось, і запитання прозвучало як виклик.

Таратар прийняв виклик, окуляри його войовничо блиснули.

— Нічого. Зараз перевіримо, чи всі здатні поставити машині точне запитання. Електроніку, приготуйся відповідати на запитання. Отже, Корольков.

Класний Професор був, звичайно, напоготові.

— Елеку, скажи, чи будуть створені машини, які перевершать всі здібності людини?

— Якщо людина виявиться менш здібною, ніж машина, — спокійно сказав Елек, — то це буде поразкою людини. Машина в даному уявному випадку невинувата.

— Один нуль на користь Електроніка, — резюмував учитель. — Розвинемо тезу Електроніка. Слово має Віктор Смирнов.

Віктор неквапливо підвівся з місця, оглянув уважно Електроніка, ніби вишукуючи в ньому вразливе місце.

— Чи перевершить робот людину в навчанні? — запитав він.

— Це може статися, — відповів Елек, — якщо людина сама перестане вчитися. Машині, між іншим, навчатися важче, ніж людині… — додав він.

— Кукушкіна… — провадив далі вчитель. Кукушкіна безтурботно труснула тугими, рухливими, наче батіг наїзника, кісками.

— А що, коли відмовитися зовсім від машин? — випалила вона й завмерла з відкритим ротом.

Клас глухо загомонів. Електронік похитав головою, підніс руку.

— Це неможливо, Кукушкіна, — незворушно констатував він. — Історію, як відомо, не повернеш назад.

— Кукушкіну з поля! — вигукнув басом Гусєв, стукнувши кулаком-динькою по парті. — Вивести з гри!

Напевне, почалася б звична для класу сцена словесної баталії.