Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— Це буде не менше як за півкілометра звідси, — визначив Терьохін.

Вони почекали ще трохи, крик не повторювався.

— Все, — сказав Лежнєв. — Ходімо.

До фільварку вони добралися тільки о пів на десяту ранку. Можна було встигнути й раніше, та Лежнєв суворо дотримувався усіх заходів обережності. Підійшли від лісу і деякий час стежили, що робиться в садибі. Здавалося, все було спокійно: по двору ходили кури, в одному сараї хрюкала свиня, а під повіткою по-селянськи одягнена жінка доїла корову.

Те, що на фільварку була жінка, збентежило Лежнєва. Ось вона взяла дійницю, пішла до хати. Невдовзі вийшла з високим худорлявим старим чоловіком, про щось погомоніла з ним, узяла в нього якийсь згорток і пішла з двору. Старий подивився їй услід, неквапливо дістав кисет, люльку, закурив. Тютюновий дим плутався в його світлій широкій бороді і пишно закручених вусах. На старому були штани, заправлені в добротні юхтові чоботи, фуфайка; під нею камізелька, а кишені якої звисав ланцюжок від годинника. Усі ці деталі Лежнєв розгледів у бінокль, яким уже обмацав кожен метр порівняно невеликої садиби.

Викуривши люльку, старий узяв під повіткою граблі й заходився згрібати якусь траву, що сохла на подвір’ї.

Момент був підходящий. В одному з рюкзаків Лежнєв дістав офіцерський плащ. Через плече про всяк випадок перекинув автомата.

Першим помітив його велетенським пес-вовкодав, який вискочив з-за будинку і, люто гавкаючи, кинувся до непрошеного гостя. Старий крикнув на собаку, той зупинився, перестав гавкати.

— Доброго здоров’я, дядьку Франце, — підійшовши до самісінького паркана, по-російськи привітався Лежнєв.

Старий поставив граблі, допитливо глянув на незнайомця.

— Щось не пам’ятаю таких родичів, — не дуже привітно буркнув.

— Мені треба побалакати з вами, — не звертаючи уваги на бурчання старого, вів далі Лежнєв. — Можна ввійти?

— Заходьте, коли прийшли.

Лежнєв пішов прямо на пса. Той загарчав, показуючи ікла, але відступив. Гімпель здивовано глянув на Лежнєва, щось сказав собаці. Пес одійшов, сів осторонь.

— Що ви хотіли, пане офіцер? — без особливої цікавості спитав старий.

— Ми тут самі? — в свою чергу спитав Лежнєв.

У погляді старого знову майнуло здивування.

— Я, ви і Полкан, — відповів, показавши на собаку.

— Типово російська кличка, — зауважив Лежнєв.

— Тут усе російське, — з викликом мовив Гімпель.

— Але ж самі ви не росіянин.

Старий усміхнувся.

— Націю людині дає земля, яка її породила. Недарма вона батьківщиною зветься. Я народився на російській землі, через те і вважаю її батьківщиною, а себе росіянином. А прізвище — це тільки прізвище. От у вас, даруйте, яке прізвище? — він скоса поглянув на Лежнєва.

— Звіть мене Василем, — усміхнувся той.

— Василем то й Василем, — байдуже сказав Гімпель. — Що ви не німець, я здогадався одразу.

— Тому, що розмовляю по-російському?

— Більше з поведінки вашої визначив. Я обережність у людині примічаю. От ви Полкана не побоялись, а його вовки сахаються, виходить, людина ви смілива. І все-таки обережність у вас є, хоча ви й намагаєтеся приховати її. А чого німецькому офіцерові на моєму фільваркові остерігатися?

— Ви спостережливі.

— Мисливець я, а без спостережливості в мисливському ділі не можна.

Лежнєв дістав і подав Гімпелю фотографію.

— Це велів передати вам Оскар.

У старого затремтіли руки, він не взяв — вихопив у Лежнєва фотографію. Вовкодав знову загарчав.

— Сиди, Полкан! Сиди! — схвильовано крикнув старий, не відриваючись од фотографії. — Марта… Ви були Оскаровим товаришем?

— Чого ж був? — усміхнувся Лежнєв. — Я й тепер його товариш. Оскар живий.

— Живий?! — геть розхвилювався. старий. — Але ж мені сказали…

— Заспокойтеся, дядьку Франце. Сталася помилка. Оскар живий і незабаром навідається до вас.

— Ви не обманюєте?

— Вірте мені: з Оскаром усе гаразд.

— Чого ж ми тут стоїмо? — заметушився старий. — Прошу вас, Василю… не знаю, як по батькові.

— Просто — Василь.

— Прошу вас, Василю, до хати.

— Я не сам, — зупинив його Лежнєв і стиха додав: — Зі мною троє товаришів.

Він показав очима на ліс. Якусь мить Старий мовчав, потім, стишивши голос, мовив:

— Учора тут поліцаї і солдати когось шукали. До мене заходили, питали, чи не бачив я людей у чорних куртках. Попереджали, що це дуже небезпечні злочинці — вбивають усіх, кого стрінуть: і жінок, і дітей.

— І ви повірили? — спитав Лежнєв.

— Та хто його знає, що то за люди? У лісі всякі вештаються: одні партизанами себе називають, другі самостійниками, треті дідько їх знає, ще якось, — він хитрувато примружився, а потім спитав — А ті, в чорних куртках, як себе називають, не чули?

— Чекістами, — не вагаючись, відповів Лежнєв.

Гімпель пильно подивився на Лежнєва, потім підійшов до вовкодава.

— Я на часину зачиню його в сарай, — сказав він. — А ваші хай з того боку огорожі підходять. Звідти у двір перелізти можна так, щоб од шосе непомітно було. У хату їм теж краще з ганочка не заходити. Я з причілка відчиню вікно. Те, що у ванькир веде. Хай вони поки що там посидять…

Лежнєв вийшов з двору і поволі рушив до лісу, тримаючись набагато ліворуч од того місця, де лежали його товариші. Коли б хтось і побачив на фільварку офіцера з автоматом через плече, то чогось незвичайного у його поведінці не помітив би. Завернув чоловік мимохідь у двір де Гімпеля; не ховаючись погомонів про щось із господарем, випив кухоль молока і пішов своєю дорогою. А за кілька хвилин люди в чорних куртках з тим же офіцером потай підійшли до садиби Гімпеля…

Останні п’ятнадцять метрів, які відділяли узлісся від садиби, вони повзли по-пластунськи, маскуючись у високій траві. Через лісу перелазити не довелось —