Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

— Що? Я не зрозуміла, пробачте…

— Ваш еманаційний спектр.

— Я… пробачте… який?.. Я не знаю…

— Ви не інканка?

— Ні, я з Землі.

— Гостюєте? — посміхнувся біокібер на екрані. — На пульті поруч з клавішею виклику є така блискуча пластинка… Бачите? Щільно притисніть свою долоню, спершу праву, а потім ліву, до цієї пластини. І ми матимемо уяву про ваш еманаційний спектр.

Зробила все, як казав біокібер.

— Зрозуміло… Ви чимось засмучені?

— Та ні, синку, нічим… Просто кволість і температура чомусь…

Біокібер посміхнувся на незвичне для нього звертання «синку».

— Тож ви засмучені… У вас дома є аптечка?

— Не знаю… Син полетів… І я зараз сама…

— А хто ваш син? — біокібер підтримував розмову, відчуваючи, що старій приємно спілкуватися.

— Тадей Лимчук.

— О, ваш син такий відомий журналіст!

Фросина розчулено посміхнулася. Було приємно чути, що її сина знають і так високо оцінюють.

— Я вчора прочитав його статтю в «Прогресі» — блискучий аналіз наших перемог і наших поразок. Дуже талановитий журналіст. То, кажете, аптечки у вас немає?

— Не знаю…

— Гаразд, чекайте. Скоро прийде лікар, — біокібер занотував адресу і посміхнувся замість «до побачення».

Екран загас.

Фросина, трохи збадьорена, пройшла до вік-: на. Захотілось навіть увімкнути телеінформа-тор, але знову пригадала повну раковину води на кухні… І чого той відток забився? Доки син був вдома, все було так добре… Дивилася з висоти сорок першого поверху на місто Дзябран. Є така земна травичка — дзябран. На Інкані вона не росте, на цій штучній планеті в астероїдному поясі, але величезне місто, що. лежало внизу чагарями хмарочосів, зарослими інших споруд і густою павутиною магістралей нагадувало Фросині ту земну рослину бодай назвою.

Раптом видалось, що заспівав вхідний дзвінок. То, мабуть, лікар так швидко… Поспішаючи, потупотіла до дверей. Відчинила, але нікого не побачила. Переступила поріг і вийшла в коридор. Нікого. Навіть пройшлася трохи до дверей в сусіднє помешкання. Зупинилася. Почула, мов здалеку-здалеку, притишену музику від когось із сусідів. Таку тиху, — мов навіть не звук, а спогад про нього із глибин пам’яті. Прислухалась. Ніби десь скрипка плакала… Колись Тихін часто грав на скрипці… А Тадейчик, ще малесенький, любив слухати… Зітхнула. Повернулася до дверей і хотіла зайти до кімнати, але двері були щільно зачинені, Фросина поторсала за ручку сильніше, щосили — без успіху. Не злякалася, але дуже засмутилася. Мало не заплакала. «А коли будеш вирушати в космопорт, то просто причиниш, мамо, двері, і все», — пригадала синову настанову. Знову поторсала за ручку. «Це якби мій Росій тут був, він би щось придумав…» І вже збиралася дзвонити до сусідів, щоб чимось зарадили.

Але раптом у глибині коридора побачила постать.

Худорлявий чоловік з білою валізкою прямував до неї від кабіни пневмоліфта. Він зупинився біля зачинених дверей, поглянув зацікавлено на Фросину, але нічого не запитав, лиш кинув заклопотано «добридень» і натиснув на кнопку вхідного дзвінка.

— Вам ніхто не відкриє, — тихо мовила стара. — Там нікого немає.

— Мусять бути, — сказав чоловік. — Викликали лікаря.

— Це я викликала. Вийшла в коридор і не можу назад…

— Он як? А в чім же справа? Якщо зіпсувався вхідний робот, я викличу ремонтну бригаду з комбінату. Не хвилюйтесь. Давайте спробуємо разом.

— Давайте, — мовила Фросина і знову поторсала за ручку.

Лікар трохи здивовано посміхнувся:

— Ви не іканка, бачу. Гостюєте?

— Так. Вже два тижні. Але ранком син з дружиною полетіли на Веріану. А мені до Землі лиш на завтра…

— Два тижні? — перепитав лікар. — Він, певно, вже вивчив і запам’ятав ваш голос. Спробуйте, скажіть: «Заходьте, лікарю».

Фросина подивилась на нього з недовірою, але послухалась і зробила все, як було сказано. Двері справді відчинилися.

— Ви, кажете, з Землі?

— Так… — винувато мовила. — У нас там все трохи інакше… Я просто розгубилась… Не звикла…

— Так, на Землі трохи інакше, — сказав лікар, переступаючи поріг. — Я народився тут, але бував не раз і на Землі. Мені сподобалось. Незвично так — спокійно і водночас якось урочисто. Справжнє сонце і ліси, поля… І навіть у містах земних інакший ритм, сказати б, характер… А як вам на Інкані?

— Та, добре… Тут цікаво… Але… — Фросина зачинила за собою двері, якось сторожко, з недовірою і навіть страхом дивлячись на них.

— Це гарні роботи, — посміхнувся лікар. — Інканське виробництво. Вони надійні і практично не псуються… Самовдосконалюються, вчаться… Скажімо, на мій голос робот зараз не зреагує, якщо мій голосовий спектр не буде закладено спеціально в програму. Але якби я жив у вас довго, він би сам запам’ятав мій голос. Тільки це була б не домінантна програма…

— Що це значить?

— Значить, що вхідний робот забуде мій голос так же швидко, як і запам’ятав його. Цікаво, що основні функції наших інканських вхідних роботів забезпечуються елементарно простою системою тривілового перетворювача… — сказав лікар, але раптом поглянув на свою пацієнтку і розсміявся: — Я трохи захопився… Мені передали ваш виклик і ваш еманаційний спектр. Загалом, ви не хворі. Можна було б обмежитись простими порадами і звичайними засобами з аптечки… Але… Ось, будь ласка, — лікар дістав з білої валізки невеликий флакон. — Це гарний біостимулято. Ви скоро забудете про свою кволість.

Вони пройшли до. кімнати, де лікар уважно подивився в зіниці, попросив подивитися вниз-уверх, ліворуч-праворуч, прослухав пульс, дістав якусь машинку, невелику коробочку, і водив нею по шкірі лоба, шиї, рук, а на машинці в цей час загоралися і гасли різнокольорові