Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

— А чому не можна розповідати?

Доки я вагався, шукаючи відповіді, на допомогу прийшов Чебрик. Він розважливо мовив:

— Така природа у крилець, мабуть. Просто така природа. Правда, тату?

— А в мого тата ніколи не було крилець, — з жалем у голосі мовила Ксеня. — Тату, чому в тебе не було? В тебе така природа?

Ален нічого не відповів. А я, захоплений власною казочкою, не міг стриматися:

— Я розповів ще не все… У батьків, чиї діти слухняні, можуть вирости знову крила…

А Ксеня радісно вигукнула:

— І в тебе, тату, виростуть, і в тебе виростуть! Чуєш? Я буду дуже чемною! І в мами виростуть. І ми будемо літати всі разом.

Ален Орн стояв похмурий — змирився з моєю витівкою чи просто поринув у свої думки.

— Спасибі, доню, — тихо мовив.

Знову полягали. Лежали в темряві, та ніхто не спав. Важко дихав Ален. Десь за вікном прогудів рейсовий трансангуляр у небі. Серед глибокої тиші зашепотіла Ксеня до Чебрика:

— А знаєш, я не хочу літати. Мені страшно.

— Чому страшно? Чому?

— Може, тому, що я дівчинка? Я боюсь. А раптом упадеш. Я краще літатиму на машинах.

— А я не боюсь. Я хочу літати.

— Покатаєш? Добре? Якщо в мене не виростуть крильця.

— Добре, — після деякого вагання прошепотів син. — Але я тоді мушу бути дуже-дуже чемним, щоб крила виросли великими. Малі крила не витримають двох.

— А вони швидко ростуть? — легенько штовхнув мене ліктем Чебрик.

— Ні, синку, дуже повільно.

— Але ростуть?

— І в нашої мами на Інкані вже ростуть?

— Гадаю, вже ростуть… Спи, синку. Я знаю одну прикмету — коли тобі сниться, що ти літаєш, значить, у тебе ростуть крила.

Знову, всі довго мовчали.

— А чому у вас з мамою інша природа? — раптом запитала Ксеня. — Чому, тату?

Ален Орн зітхнув:

— Не знаю. Може, й не інша у нас з мамою природа… Побачимо… А зараз спи…

Довго всі лежали в темряві, думаючи кожен про своє. Але врешті поснули.

Стара увімкнула світло і довго дивилася на яскраву віолову лампу в світильнику, що висів під стелею оранжевою квіткою календули. Той світильник нагадував Фросині про Землю тут, на далекій планеті Інкані. Власне, і не далекій, як для її сина, бо лише кілька годин льоту рейсовим триангуляром. Але для старої Інкана була далека і чужа. Ото хіба помешкання сина рідне, та й то лише тому, що вона знає: тут живе її син, невістка, онука-щебетуха. І лише світильник, зроблений у формі оранжевої календули, нагадував Фросині про щось земне.

Сіла до столу. Така глибока тиша. Якась жива, пульсуюча тиша. Покашляла голосно, щоб злякати її людським голосом. Дивилася на книжки — від стелі до підлоги на всю стіну, А думала про сина. Він же їх усі перечитав. Скільки там понаписувано! Стояли на поличках старі книжки з паперовими сторінками, їх було небагато. Стояли новітні бібліоскопи, схожі на книги, але з екраном на обкладинці і величезною кількістю інформації в нутрощах магнітної пам’яті.

Ще цілий день треба якось перебути. Цю ніч і завтрашній ранок. А по обіді вже можна вирушати в космопорт, щоб повернутися на Землю. Син учора полетів з дружиною і донькою на Веріану, курортну планету, а їй не зміг дістати квитка до Землі. Вона аж два тижні гостювала, а загодя квитки не замовили. «Місця будуть, мамо, не хвилюйся». А позавчора прийшов і каже: «Делегація інканських науковців несподівано забронювала всі три рейсові машини… Тож доведеться полетіти на день пізніше. Відпочинеш від нас, почитаєш, телеінформатора подивишся. Добре, мамо?» Ну, певно ж, добре — а думками була вже на Землі, де у вікна зазирає розлога калина. Ще треба перебути цю ніч і ранок… Телеінформатора не вмикала, боялась щось зіпсувати, бо в сина він якийсь новітній, складний і чужий для неї, як і все на Інкані… На кухні з раковини вода перестала витікати. Чого воно? Доки син був, то нічого і не траплялося. І книжок не чіпала. Лише одну взяла до рук, подивилась картинки про ліси, про квіти, про річки, які колись були, та й поставила бережно на полицю. «Без цих книжок, мамо, вважайте, і мене немає», — пригадалося. Син їх так береже. Така глибока тиша. І так самітно. Хоч біокібер би по кімнаті вештався, було б якось веселіше. Після смерті Тихона Фросина замовила на комбінаті біокібернетики помічника, його звали Росієм, такий розумний, спокійний і хазяйновитий. Це він там також сам… Але Росій. ніколи не нудьгує. Зараз, мабуть, щось читає… А ось зараз і побалакати ні з ким.

«Чи не захворіла я?» — запитала сама себе подумки. Відчувала велику кволість і ніби морозило. Поміряла температуру-ну, так і є! Аж тридцять вісім. Сіла у м’яке крісло і намагалася думати про щось приємне, про сина, про його молодість і завзяття, згадувала свою юність, відчуваючи нестримний, такий непомітний і підступний плин часу. «Це вже мої давно на Веріані. Може, у морі купаються?» Фросина завжди хвилювалася, коли син запливав далеко від берега. «Але ж зараз він дорослий, вже в самого є дитина, повинен бути обережнішим», — заспокоювала сама себе.

Підійшла до блока медичного обслуговування і довго не наважувалась натиснути рожеву клавішу. Чи варто людей турбувати? Але нарешті обережно натиснула, і на маленькому екрані з’явилося обличчя чергового біокібера:

— Я вас слухаю.

— Температура… — якось винувато мовила. — Кволість…