Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

Було діло… Ні, не було його. Усе, про що я розповів, сталося останнього року чужого тисячоліття.

Я в засланні, панове. Мене випхали зі зміненої реальності назад — у власне, вже звідане минуле. У вихідну віртуаль. Випхали — і добре зробили.

Я непоганий воїн Сторожі, добродії мої. Мені добре відомо, скільки мистецтва і волі вимагає недіяння… Отже, ви просите мене втілити мою мрію: посадити на трон Імперії справедливу, мудру і далекоглядну людину. Звичайними методами цього виконати не вдасться. Тому: фігуру «А» усуваємо з дошки; фігуру «Б» підмінюємо фантомом; фігуру «З» залякуємо до смерті. Далі — як складуться обставини. Варіанти прораховані. Містично змінимо верхівку, акуратно відкриємо нарив. Приведемо до влади лікаря. Усі будуть щасливими.

Панове! Я дійсно можу зробити всіх щасливими. Всіх і кожного. Ось один із рецептів: досить убити всіх нещасливих — а потім викосити тих, хто став нещасливим унаслідок цієї акції. І так далі, аж до абсолютного безлюддя. Щаслива людина — мертва людина. Звісно, ми говоримо про гарантоване щастя, не підпсуте примхами долі. Клієнт мусить знати, за що він платить.

Можливі менш радикальні варіанти — наприклад, коригування ай-кю… Брате мій м’язостатурний, ти, що цікавишся, скажу тобі відверто і непривабливо: тобі це не допоможе. Тобі я пропишу стероїдний оптимізм внутрім’язево і облагороджуючі маски зовнішньо. Кожному своє.

Справа, зрештою, не в приписі, а в принципі: перманентне щастя несумісне з життям. Ні, це зовсім не парадокс, це безпосередній наслідок безсмертя душі. Страшний Суд — гуманний суд, найвищою мірою. Душа, виплутавшись із невдач і нещасть, звільнившись од поточної реальності, миттю перекочує в одне з альтернативних нашому буття. Звідки нам знати, а раптом там рай і безсмертя?.. А якщо не пощастить, якщо знову не втрапимо — мабуть, повторимо. Затраснемо ще одну віртуаль-альтернативку. Засудимо на смерть ще шість мільярдів тіней. Прискоримо природний процес.

Ви не проти?

Ось і розповів я вам, панове, чому не зможу виконати замовлення. І хотів би — а зась. І жодною містикою не витягнеш із болота і коня свого, і себе. В болота, якщо ви розумієте, власна магія. Жабина.

Воля — сила, що творить. Чи то держава, чи то рать новоросійська, чи самотній мандрівний дурило — тільки сам, тільки крок за кроком, болотяними купинами, в обхід чи назад власними слідами… а провалився, засмоктало — благай про допомогу. Вклади в благання всю свою волю.

Жаб’яча магія гірша ніж смерть.

Розслабся, браток! Може, й не доведеться тобі мене порішати. Це вже як пани вирішать. Вони теж люди. І ніщо людське для них не чуже.

Не прощаюся з вами, панове. Ще якось зустрінемося. Світ потойбічний тісний.

Дякую за компанію.

Кімнатчина без дверей — це добре, що двері вони заклали. Жодна погань сюди не заповзе. Ніхто не вчепиться в горло посеред сну. Чи то ніч у вікні взялася вихорами, чи пітьма повсякчасна клаптями летить — пофіг. Нехай там собі штормить і псом здихаючим виє, по склу шкребеться та в стіни гримить: а пофіг, братці!

Не тому я не сплю, що боюся не прокинутися одного разу. Не боюся я ні цього, ні іншого, від чого у всіх мороз по шкірі: взнати раптом, що всі ми узяли та й заснули наяву. Що ми вже спимо, немов ведмеді в хугу, і ввижаються нам відображення наші в дзеркалах, і начебто не прокинемося вже, зовсім не прокинемося — ні, я цього не боюся. А якщо навіть і побоююся, то лише трішечки, і тільки тому побоююся, що дізнаватися про це не хочеться. Почути прямим текстом таку про себе притчу, фішку про всезагальну божевільню, де насправді всі давно і міцно припухли, вдаючи, нібито про це не знають, упоперек єства мого і проти шерсті. Ну це я так, образно. Яка шерсть? немає її на мені.

Мій сон не перерветься на світанку, не розколеться від гримотіння будильника. Тягуче зацвяховане сновидіння, яке я вважаю реальністю, несхитне і до одуріння прозаїчне. Я стирчу посеред приміщення без виходу, ні про що не дбаючи, безуспішно колупаю пальцем сталеві стіни, розмовляю з ними — і позіхаю, позіхаю. Я наглухо зачинений у темному нерухомому сні… ніяк не можу висунути ту шухлядку, в яку мене пожбурили. Закинули, немов шматяну ляльку, яка відтанцювала своє. Хто? козли якісь. Навіщо? а просто так.

Та ще віднявши оту ідіотську ідею, та ще за винятком кривої перспективи застрягнути, немов у болоті, уві сні невідомого походження, окрім цього я взагалі нічого вже не боюся. Окрім, звісно, вічної нудьги і сверблячки в центрі спини, у самому центрі беззахисної моєї спини, зверненої до сліпучого місяця, до дворогого дідька у вікні, який майже вислизнув під обрій, але при цьому не забув озирнутися на мою кімнатчину. Я не боюся заснути, ні, просто від самої думки про сон у мене відразу ж загострюється безсоння. Татинка (так її звали), пташинка рання та невтомна, поважала мене, пригадую, за безвідмовну чуйність: у будь-який час, і вночі, й на світанку, з півоберту. Спати безвідмовному та чуйному ой як ніколи…

А чи знаєте, панове, що воно означає — стати господарем власного часу? Це означає цілковиту неможливість хоч якось цей самий час організувати. Спав я перший тиждень зовсім огидно. Днями і добами спав. Надолужував утрачене. Тепер звірію, коли бачу ліжко. Тепер мене в постіль калачем не заманиш.

Та й для чого? Розслабуха, кайфець, музончик із точки, дзиґар у зуби: живи, дими, відтягуйся! Тепло, над маківкою лампа, ноги на стіл задерті, у руці ручка: букви шкрябаю, слова одне до одного припасовую. Творю творіння. Натхненний