Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

Стільки усього наговорив — а користі? Мабуть, я втримаю себе від опису наших тихих подвигів. Та й не зміг би я… Братан, ми з тобою технічні працівники. Ми бачимо сплетіння задумів зі середини, з єдиного вузла, за який і відповідаємо. Нас не запитують, чи добрі ці задуми.

Було діло, і були звершення. Чини наші спершу тішили швидкими й очікуваними результатами. Перебудовники відвоювали свободу творити добро і благо — але сотворити благо їм перешкодили. Певна сила, природа якої невстановлена, накинулася через кут на молодую свободоньку і змусила невинне дитя змін мовчки терпіти все що завгодно. Наслідки кожному відомі. Інші, з більшим сумлінням, задовго до таких наслідків виконують харакірі.

Гуру запідозрив зовнішнього ворога. І згадав про мене.

Я випнув щелепу і розправив плечі. Від рядових виконавців — до важливіших персонажів! Велика честь — врятувати світ! Дам собі раду! Вирахую їх!

Від жовторотого спасителя душ, який утрапив у свідомість бомжа-наркомана, до віртуоза ментальних двобоїв — оце мій шлях. За плечима сотні спроб і роки шліфування майстерності. Я готовий до головного іспиту!

— Дурню! Спечешся, — бурчить гуру, — шабелькою там не розмахуй…

Наводки вели на самісінький верх. І не дивно: наша контора давно до верхів добралася… Там і перетнулися інтереси людей і прибульців. Було знайдено людину, чия керованість не викликала сумнівів: молодий і міцний секретар молодого і міцного міністра, який узявся незрозуміло звідки. Я прихопив носія, добре розрахувавши момент. Шеф та інші підозрювані зібралися в «акваріумі» — закритому, на двісті відсотків вільному від прослуховування кабінеті.

От і настала моя зоряна година. Виправлю майбутнє, впорсну дещицю щастя у хворі вени історії.

Неймовірно довго триває вживання. Секретаря захистили від психохакерів. Детонатор глибинного навіювання. Бомба в голові. Те, про що він знає, але чого не може згадати, є небезпечним і для нього, і для «наїзника». Вламається хтось незграбний у заміновані мізки, зачепить спускові асоціації — і той зійде з розуму від психічного вибуху, який знищив особистість носія.

Я вмію переступати через асоціації. Та час біжить. Треба встигнути! — стукоче у скронях. На першому ж повороті наштовхуюся на охоронця. Злість і несподіванка вирішують усе. Тепер я озброєний. Я зі спритністю та вправністю спецназівця вриваюся в службові приміщення, розстрілюю гадів — а в гадів усередині кристалики, гнучкі жили, зчленування тяг — підбираю ще один пістолет, із глушником, — агентик якийсь до стіни відфутболив, мою увагу відвернув — і відразу ж «на прийом» до наступного. Тут усі такі! Шарикопідшипникові! Вражі сини нами правлять! Вороги наші панами і чинушами улаштувалися! Ех, побільше б гадів знищити — і будь що буде, вишак чи орден…

Ти — не він, — нагадую собі, — тобі не потрібний його лексикон, не потрібні зеківські пріоритети і парламентські розклади. Ти всього на годину запозичив його сутність. Якщо станеться неймовірне, і цей хлопець вціліє, він до кінця життя буде захоплюватися осяянням, яке спонукало його схопитися за зброю. Але при тому він так і не зможе згадати чужинця, який запопав його думки.

Хоч би дах у нього не поїхав у намаганнях розібратися в собі…

Знову постріли, дірки в корпусах, синтетичні жили, бризки чорного мастила. «Всіх не перестріляєте!» — нічого, як почнеш, то й закінчиш, інші доб’ють! «Акваріум» розташований за кабінетами «чиновницького кварталу», а пройти всі інстанції в нас дуже складно. Навіть якщо ти озброєний і нерозважний. Хтось устиг підняти тривогу, і я нарвався. Піти то пішов, але й постраждав. Кулю впіймав рукою.

Треба десь пересидіти гамір і полагодити прострелене передпліччя. Пірнаю в коридорні тили і знаходжу тісне службове приміщення. Тут навіть освітлення нема. Комірчина два на два. Я захопив із собою патрони і, обмотавши рану шматком сорочки, перезаряджаю. Кваплюся, у крові — азарт, тому, напевно, не відчуваю особливого болю. Цілком стерпний біль. Отут двері комірчини (туди вели інші двері — «стороннім вхід заборонено») звискують чортом і відчиняються; засліплений променем ліхтаря, я стріляю першим. Жінка, відвідувачка, звичайна собі тітка сорока років… на вигляд — цілком звичайна… упала і кричить, затискаючи живіт… звідти, між пальцями, молочними краплями проступає змазка… І бурий підшкірний хітон заростає на очах.

Добиваю тварюку пострілом у скроню. Усі, кого я зустрів тут, виявилися підступними прибульцями. Життя — брутальна річ. І в ній — ніякої фантазії. А рана моя — дрібниця: уже й крові нема, та й біль остаточно зник. Пора!

Намагаюся прорватися з боєм, але сили нерівні. І враз — несподівана допомога! Той же непримітний агентик розстрілює цей шабаш: круто косить з АКМ служивих, відвідувачів і правоохоронців, що саме понабігали. Усі вони інопланетники! Не всі, зрештою: на підлозі — кров, на стінах — кров. Утеча, кілька гранат на поріг, під ноги переслідувачам, переслідувачі злітають у повітря… що ж це? — кричу йому — нас завоювали? — Схоже на те, — відгукується таємний агент. — Вони не тільки в кабінетах, вони всюди: у юрбі, серед твоїх знайомих… я знаю, я перевіряв, я знаю надійний спосіб! — Який ще спосіб? — Усе неймовірно просто: хочеш, тебе перевірю? — Перевір! — мене зачепила недовірливість агента. Час минає, я дедалі сильніше вступаю в конфлікт із моєю основою, з секретарем міністра, але яке мені діло до нього?

Ми сховалися у внутрішньому дворику, у якійсь адміністративній будівлі, безлюдній і захаращеній. Шприц. Голка. З вени вичавлюється синя рідина… Щось починає цокати під черепом.

— Треба освітлення! — кажу я. — У цьому мертвотному світлі…

— Треба освітлення! — з подихом погоджується агент і розстрілює мене. І я, гарячково видряпуючись із палаючої машини, бачу, як крізь рани — крізь отвори в людському тілі — у синій крові, у білій пінистій слизоті лізе у світ, тягнеться до агента, що відступив, окаста отруйна погань.

Було діло — наламали дров… Це професіонали, — сказав наставник. — А я ідіот. Шевчук ще тоді все пояснив. Поки дикуни воюють списами, ніхто не втручатиметься в їхні розборки. Але коли дикуни вламуються в ментал… Це професіонали, які контролюють різні часи й реальності, і я підозрюю, що