Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

подумав, що даремно зрадив свій принцип і дав обіцянку, яку буде дуже важко виконати. Софія, наче підслухавши думки Леся, тільки й сказала:

— Олесю, рідний мій, ти обіцяв…»

12

Не дочекавшись дзвінка ні за півгодини, ні за годину, Богдан Данилович повернувся до кімнати, в якій залишив Ромниченко читати меморандум.

Валентина Дмитрівна стояла біля вікна й дивилася на Володимирську, на шалений потік машин. Люди, кутаючись від холоду й вітру, кудись поспішали. Йдучи повз будинок, на якому висить меморіальна дошка про перебування тут Михайла Грушевського, дехто, ковзнувши поглядом по вивісці «Бюро перепусток СБУ», проходив собі далі. Нікому немає діла до жінки, яка дивиться на міську метушню з вікна історичної будівлі.

— Валентино Дмитрівно, ви не зателефонували, тому я вирішив вас потурбувати. Думаю, ви вже ознайомилися з меморандумом.

Ромниченко не поворухнулася.

— Давайте поговоримо, — Богдан Данилович підійшов до столу. — Пані Ромниченко, ви мене чуєте? — майже крикнув Зорій.

— Чую, Богдане Даниловичу, чую, — жінка повільно повернула голову. — Я, кажу вам, очікувала чогось подібного. Обдарована людина, вчений, котрий робить свою улюблену справу, не цікавлячись ні політикою, ні громадськими справами, просто живе своїм життям. І ось якійсь падлюці це не сподобалося. Бачте, не прагне професор вступити до комуністичної партії. У його побутовій мові нема таких слів, як соціалізм, комунізм, Ленін, Сталін, загниваючий капіталізм. Чому б це, га? А чи не готує він терористичний акт проти товариша Сталіна? Адже саме в тихому болоті чорти водяться. І людину заарештовують за чиїмось підлим доносом, — Ромниченко підійшла до стільця, сіла. — Богдане Даниловичу, це, що я зараз скажу, вас особисто не стосується. Але ж як треба було ненавидіти своїх людей, свій народ, щоб отак ні з того ні з сього знищити мільйони людей! Не десяток, не тисячу — мільйони! Хто, як не Сатана, видумав цю систему знищення? Як після того, коли ми дізналися правду про ті часи, не всохнуть руки в тих, хто ще піднімає над своїми головами портрети із зображенням цієї чуми XX століття — Сталіна? Що ж це за люди, яких не шокує океан крові, пролитої цим нелюдом, цим комуністичним Люцифером?

Богдан мовчав. Він розумів, що треба дати жінці виговоритися. І це добре, що вона говорить. Хай говорить, він слухатиме стільки, скільки треба буде. Але Зорій знав, відчував, що буде, коли у Ромниченко спаде вал емоцій і обурення. Він чекав головного. Він чекав єдиного слова. І воно прозвучало.

— Хто?

Богдан Данилович почав було говорити, що, мовляв, усе, що можна було, він виклав у меморандумі, як Ромниченко, не звертаючи уваги на його бурмотіння, твердо повторила:

— Хто!?

— Валентино Дмитрівно, — в голосі Зорія теж з’явилися і твердість, і впевненість. — У цій кімнаті не раз бували схожі ситуації. Люди вимагали, щоб їм назвали імена тих, хто писав доноси на їхніх близьких, на їхніх батьків, матерів, дідів. Кожна людина має право знати правду. Але нерідко правда виявляється такою, що потім той, хто її прагнув, проклинав ту мить, коли її дізнавався. Виявляється, іноді краще перебувати в невіданні, ніж на голову впаде та страшна правда. Я категорично проти, щоб і ви, Валентино Дмитрівно…

— Ні, Богдане Даниловичу, зі мною цей номер не пройде. Не той випадок. Якщо ви встигли зрозуміти, я не зі слабких людей і готова сприйняти правду, хоч би якою гіркою вона була. Не скажете сьогодні — скажете завтра. Я маю законне право ознайомитися зі всіма документами справи. І я свого доб’юся.

13

— Оце жінка! — Богдан Данилович у своєму кабінеті відходив після тяжкої тривалої розмови з Валентиною Ромниченко. — Від неї аж пашить силою, таким натиском, такою впевненістю…

Віктор Яруга, якого Зорій викликав до себе, щоб обговорити службові справи, застав полковника схвильованим і дещо змореним. Яруга знав, що Богдан Данилович готувався до зустрічі з Ромниченко, допомагав йому збирати додаткові відомості на першого заступника Мінфіну. Знав Віктор і про непросту ситуацію, що склалася навколо справи професора Грушка.

— Ти розумієш, Вікторе, — Зорій помалу заспокоювався, — я їй тверджу, як папуга, «не можна», а вона вперла

ся, як осел: покажи їй усі до єдиного документи, покажи всю справу цілою.

— Так покажіть, Богдане Даниловичу, хай отримає те, чого хоче. Зрештою, вона має на те повне право.

— О, ще один захисник знайшовся! Та хіба ж ти не знаєш, хто писав доноси на професора, доповідав чекістам про кожний його крок?! І головне — я сам досі не можу зрозуміти: навіщо, якою метою керувалася людина?

— Так, чужа душа — темний ліс…

— З Ромниченко треба працювати. З усього видно, вона гарна людина. Є у неї якийсь стрижень, щось особливе, що виділяє її, різнить від, так би мовити, маси. І не тільки жіночої.

— А чим усе-таки закінчилася розмова? — Віктор не втерпів, не дочекався, коли полковник сам про це скаже.

— Я наполегливо попросив її подумати. Домовилися, що як треба — ще зустрінемося. Я твердо нічого не обіцяв, але дав зрозуміти, що можу не витримати її натиску, — Зорій кілька хвилин мовчав, думав. — Ти знаєш, мені здалося, що вона хотіла поговорити зі мною не лише про справу її діда. Під час розмови я кілька разів ловив її погляд, що міг свідчити про якісь інші думки.

— Богдане Даниловичу, якщо вірити матеріалам, що ми назбирали на Ромниченко, вона не по цих ділах, тобто порядна і вірна дружина.

— Вікторе, у тебе