Наталя Чибісова - Елізіум

глянувши на неї востаннє. Не озираючись. Двері зачинилися. Зрозуміла, вчинив правильно, хоча нестямилася від бажання побігти за ним. Але в такому разі їх би довелося роз’єднувати, навіть не роз’єднувати, розривати, так міцно притиснулася б вона до нього. А це слабкість. Слабкість, що не заслуговує на вибачення.

Хай не повертається. Не намагається виконати обіцянки. Або нехай намагається, але йому не дозволять. Поряд із ним хочеться жити, а треба померти. Його присутність тільки ускладнить усе. Сильно. Якби була слабкою, потребувала б його руки, погляду, підтримки. Не потребує. Сама! Тоді витримає. Помилка! Якщо прийде, вона не зосередиться, озиратиметься на життя, на сонце, замість того, щоб іти у пітьму — поєднати з вічною тьмою розітнуту рівним світлом місяця-повні, сяючого в глибинах її сутності. Тьма! Священне безумство поклику в темне небо. Зустріч з Еріком — помилка. Химерний жарт долі. Після смерті Ерік піде в світле небо. Але знала — тепер вона повернеться, перегризе всі пуповини, навіть ту величезну світову пуповину, і знову вигризеться з пітьми, з вічного океану чийогось лона заради повернення на Землю. І змусить її до того не волання мертвих, хоч й лунають із минулого й майбутнього; не дивний борг, не відданий своєму виду, своїй крові, своїй стороні, а те, що земне життя, — єдине місце, де матимуть нагоду зустрітися. Вона повернеться заради цих шести-семи днів, які зможе провести з ним, навіть якщо задля цього доведеться вкотре померти. Лиш коли він пам’ятатиме. Знала — довгі двадцять-двадцять п’ять років ночами, які освітлюватиме місяць-повня, Еріка мучитиме безсоння, і він намагатиметься висловити темряві те, що не встиг сказати їй. А, можливо, силуватиметься повторити це тим, які житимуть у маєтку після неї, а потім, нарешті, знову їй, але вона нічого не розумітиме, бо не пам’ятатиме нічого. А може, вона помиляється, і для нього все це лише епізод, драматичний, складний, але він усе забуде, і життя знову повернеться в старе русло? Ліза не знала, та й не хотіла знати. Хай не приходить. Не порушує її спокою. Найімовірніше, так воно й буде.

Часу лишається мало. Треба підготуватися. Повинна пригадати обіцянку, хоч це вже й не видається таким украй необхідним. Головне — знає шлях. Майже підібрала ключ до четвертого лабіринту. Два лабіринти — для життя, два — для смерті. Разом — вічність.

Четвертий лабіринт. Вхід на Півночі, вихід на Сході. Що між ними? Може, це не так і важливо? Тепер можна розслабитися.

Стала роздивлятися книжки. Такі різні, стояли вони абсолютно безсистемно. Тут було все, що будь-коли мріяла прочитати. Кожна книга — душа. Занапащені душі. Зборище занапащених душ. Що встигне ще прочитати? За рештки часу? Жодної. Пальці ковзають по корінцях — м’яких, гладеньких, шерехатих. До чиєї душі доторкнутись? Несподівано подивилася на диван. Там — розгорнута книга. Певно, Ерік забув повернути на полицю. Що він читав? Такий знайомий том забороненого поета, старанно видрукуваний на друкмашинці, можливо, власноруч автором, а радше, якоюсь доброю душею. Хтось добряче ризикував. Заборонена література. Можливо, автор теж перебував тут. Судячи з усього, був таким, як вона. Тоді і його кров на цих стінах. Утім, міг і не бути проклятим. Як просто. Достатньо, щоб його звинуватили у цьому. Або у співчутті до проклятих. Це теж карається. Пособництво. Може, він любив прокляту? Цікаво, який саме вірш читав Ерік?

Підійшла до дивана. Сіла. Узяла книгу до рук. Поклала на коліна.

Довгий вірш. Строфи. Кожну пронумеровано.

Погляд зупинився на строфі під номером 18.

«Боже, що вона палить у цьому багатті? Не знаю.[11] Поки дійду зірка може дотліти. Наче твоя любов, як і невічна, смертна, може піти в пітьму, може мене лишити…»

Що він шукав?

Про кого думав?

Ліза подивилася трохи нижче.

Її обпекло.

«Боже зимніх небес. Батько зірки над полем. Страта мене не страшить, хоч і лякає обшир цього безмежжя тьми, важкості дна над морем: Бо і сам я — любов. Бо і сам я — поверхня! Не залишай мене! Ти мене не залишиш! Знаєш — душа моя — це небесні покої, Батьку, кожна любов, мучиш мене якою, Душу мою, мене — робить безмежнішим, ширшим».

Рядки нагадували молитву, і цю молитву візьме вона із собою. Може, Ерік зумисне лишив книгу для неї, щоб підтримати, зміцнити? Можливо, лишив ці рядки для неї, як ту нотатку, на випадок, якщо не зможе прийти? Раптом захотіла довідатись, що у нотатці. Рука було потяглася до кишені, де лежав папірець, але вона відсмикнула її. Якщо так дотримуватиметься обіцянок, не виконає жодної. Вона продовжила читати:

«Зимнього неба Пан, Той, що безмірність муки раптом з любов’ю змішав; з простором незчисленним. впасти на землю дай, дай розкинути руки, щоби пальці мої звісились у морок смертний. Буде нехай то хрест: горе долає доблесть! Дай же обійми, ні, погляд лишень упіймати. І проспівати про ту, чий невловимий образ Змусив мене на землі краще Тебе пізнати».