Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

його виявилася комп’ютерна миша: Максим крутив її, наче дохлого пацюка за хвіст, намотавши провід на кисть.

— Привіт, — Арсен сповільнив крок.

— Молодець, я вже думав, що ти не виплутаєшся, — довірливо сказав Максим. — Класний обманний прийом: про те, що в грі є персонаж на ім’я Баффі, всі давно забули. Молодець. Їдальня, станція, турбудиночок — з такою територією можна ще поборотися, поздоровляю!

— Дякую, — Арсен усміхнувся у відповідь. — До речі, гарна погода.

Максим схилив голову до плеча:

— Чудова.

* * *

Він не збирався підслухувати. Просто бродив під вікнами з боку лісу, вишукував руде кошеня. Аніне вікно було на другому поверсі, відчинене навстіж.

— …Я сумую, Іване. Я дуже сумую. Все, це мій перший і останній дзвінок… Не лай мене. Я все розумію. Я люблю тебе. Так?

Вона говорила пошепки, але стояла, мабуть, занадто близько до вікна. Арсен завмер з піднятою ногою.

— Я не знаю, — сказала вона ледве чутно. — Незабаром… Я сумую за тобою. Так і знай.

На щастя, закінчивши розмову, вона не підійшла до вікна й не подивилася вниз. Грюкнули двері. Арсен бігцем, пригнувшись, обігнув будинок і перш, ніж Аня з’явилася на порозі котеджу, влаштувався, ніби нічого й не сталося, на сходах тераси.

Дуже скоро з’ясувалося, що він сів упоперек мурашиної стежки, і мурахи — лісові, червоні — з цього незадоволені.

* * *

Усе сталося на танцмайданчику ввечері цього ж дня. Три клани з’явились, як звичайно, при повному параді — у кепках і футболках своїх кольорів, дехто розфарбував обличчя. Спочатку Ящери, Змії й Черепахи тупцювали трьома тісними групами, намагалися танцювати зі своїми дівчатами, вороже поглядали по боках. Потім якийсь хлопець з Черепах випадково зачепив ліктем дівчину зі Змій. Через секунду почалося побоїще.

Аня, Арсен і Толік сиділи в холі з орхідеями, коло декоративного фонтана, перед плазмовою панеллю. Здавалося, що вони дивляться бойовик, знятий у документальній манері. Гриміла музика, металися червоні й сині промені, і в цій нестерпній каші Брюс Іванченко товк пику здоровому хлопцеві-черепасі, і крапельками розліталися кров та слина. Мар’яна Чабан з вереском рвала патли блондинці-змїї, не помічаючи власних втрат. Рештки дівочих зачісок летіли в повітрі, мов павутина, виблискуючи під світлом ліхтарів.

— Бий ящурів!

— Вали черепків!

— Вріж йому! Лови, сука!

Арсенові стало тухло в роті. Толік пробурмотів щось собі під носа.

— Де ж усі? — Аня сьорбнула з високої склянки, і зуби її стукнули об тонкі вінця. Арсен побачив, як зіткнулись у склянці крижинки. — Вони ж одне одного повбивають!

У цю мить ударив струмінь води й облив усіх учасників бійки, мазнув по обличчях, розводячи кров з розбитих носів. Поливальна машина з танковим гарчанням насувалася на спортмайданчик — а за нею бігцем насувалися вихователі, що якось одразу набули військової постави.

Вода била, розсікала бійку. Толік грав жовнами. Аня облизувала губи. Юрба сипонула на всі боки, майданчик оголився й спорожнів — валялися на мокрих плитах розтоптані кепки трьох кольорів, чийсь розбитий телефон, розірвана надвоє спортивна куртка…

Екран згас. У холі стало тихо. Соснове гілля тихенько дряпало шибки, співав нічний птах, здалеку — з табору — долинали крики.

— Ну, і хто переміг? — сварливо запитав Толік.

* * *

Водомет, що його Арсен бачив коло в’їзду в табір, до танцмайданчика підігнали заздалегідь. У табірному медпункті чергували лікарі, напередодні привезені з міста, і кілька машин «швидкої» ніби випадково стояли біля адміністративного будиночка.

— Лікарі в них непогані, — сказав Толік уранці, за сніданком. — Особливо спеціалісти по розбитих пиках.

І виразно подивився на Арсена.

— Веселе кіно, — сказала Аня. — Цікаво, продовження буде?

Ішов дощ, і дітись було ніде. Вони втрьох сиділи в холі. Толік курив. Аня гралась — на колінах у неї лежав увімкнений ноутбук, і вона ганяла якусь стратегічку.

— Що це? — Толік глянув на екран через її плече.

— Транспорт. Дороги будувати. Господарство розводити.

— Нам тепер тільки й лишається, що господарство розводити, — буркнув Толік. — Скандал, мабуть, роздують.

— Не буде ніякого скандалу, — Аня сіла зручніше, оптична мишка в її руці горіла яскраво-рубіновим вогником. — Звичайна справа. Підліткова бійка на дискотеці… Зараза.

Вона раптом уся зібралася, спохмурніла, дивлячись на екран ноутбука.

— Що там?

— Літак розбився, — Аня з силою провела руками по короткому волоссі. — Доведеться за цілий місяць перегравати.

— На фіга? — здивувався Толік. — Збитки?

— Я завжди переграю, коли розбивається літак, — Аня зосереджено дивилась на екран. — Я не допущу… щоб у світі, де від мене все залежить, розбивалися літаки.

Дощ постукував по бляшаних козирках. Арсен відчув, як у нього мороз пробирає по спині.

— Твоя правда, — сказав він, не подумавши. — Я, коли розводив віртуальних собак…

Він осікся. Він не збирався ділитися спогадами. Зате раптом зацікавився Толік:

— Собак?

— Віртуальних, — неохоче повторив Арсен. — Їх у мережі народжують, виховують, годують, граються з ними, розмовляють… Вони розрізняють своє ім’я, до ста слів команди, а деякі…

Він змусив себе замовкнути.

— Деякі взагалі все розуміють, тільки не говорять, — пробурмотіла Аня. — Так?

— Не смійся, — зненацька серйозно сказав Толік. — У мене був пес — у реалі — то він усе розумів. Він був розумніший за мене. Прямо академік…

Толік одвернувся.

— Був? — тихо повторила Аня.

— Був, — Толік зітхнув. — Його збила одна погань на машині. У дворі. П’яне було, падло. Я його… одно слово, він потім у лікарні від отриманих травм… той. Мене посадили надовго. Досі сидів би, але тут амністія, гарна поведінка, те, се… — Він знову затнувся. — А ви помітили, що вони стають схожі на нас?

— Собаки?

— Собаки теж.