Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

їй учувся своєрідний дух малої дитини з тієї випраної ганчірки, і вона збентежилась. Адже перед нею стояла служниця, повз яку вона місяцями проходила по багато разів на день, якій холодно й байдуже віддавала накази, немов то була машина, а вона ж — нещасне, затуркане створіння, що гнеться під непосильним тягарем життя, така сама, як усі люди, з їхніми невеличкими забороненими радощами й материнськими турботами. Авжеж, із материнськими турботами!

— Знак мій, — тихо відповіла господиня й поклала серветку назад, — але я викинула її на смітник.

Слідчий усміхнувся: мовляв, він розуміє такий вияв гуманності, але не схвалює його.

— А це? — спитав він далі, витягаючи з купи дитячу сукеньку, колись пошиту з дорогого краму, але тепер уже латану-перелатану. — Це впізнаєте?

Господиня аж затремтіла, так розгнівалась. Бо то була сукенька, в якій хрестили маленьку Клару; вона багато років берегла її як пам’ятку по єдиній своїй дитині, що її забрала смерть. Ні, вона не збирається більше шкодувати жінку, що так боляче зачепила її материнське почуття!

— Так, — мовила господиня, обурено випростуючись, і скинула оком на Боліну.

Боліна стояла, простягаючи тремтячі руки, її неспокійний погляд бачив тільки одне — він чіплявся за ту дитячу сукеньку, що її хотіли відняти в неї, стежив за кожним порухом господині.

— Це сукенька маленької Едіт, — схлипнула служниця. — Це її святкове вбрання.

Для того, хто розумів материнське почуття, то було жахливе видовисько, і господиня офірувала свою мертву дитину задля Боліниної живої Едіт.

— Так, — сказала вона глухо, — я сама віддала їй ту сукеньку. Та й майже все решту.

Слідчий був невдоволений. А Боліна вибухнула плачем. Стояла й плакала, не втираючи сліз. Вони котилися по її худих щоках, по запалих грудях, аж на занадто плодюче лоно.

Слідчий простежив за ними, і погляд його злагіднів.

На хвилю йому аж стало млосно від того незбагненного героїзму, він ніби заглянув у таємницю вічності. Та потім справедливість перемогла, він обернувся до писаря, що складав протокол а, й мовив:

— Допишіть до примітки за трьох дітей, що звинувачувана знову при надії.

Боліну не виправдали, хоч як боронила її господиня, — і то було щастя для неї. Бо з нею вийшло те, що з кожною казковою попелюшкою, — треба було спізнати найгірше лихо, щоб з’явився принц і звільнив її від усього безголов’я.

Тільки-но Боліна вийшла з в’язниці, то зараз-таки поспішилася в один із завулків Неребро побачити своїх дітей. Кара не зробила її нещасливішою, ніж вона була перше, лиш розширила для неї світ незрозумілого. її ж бо покарано за єдину правдиву вартість у житті — за любов до своїх дітей!

Але вона й далі любила їх і ні до кого не відчувала зненависті. Тільки поспішала, гнана тупим страхом: що сталося з її дітками за ті місяці, поки вона сиділа у в’язниці?

У завулку вона зустріла дурного Карла, що, як звикле, стояв, притулившись лобом до стіни, серед гурту хлопчаків, що дражнили його. Але названих батьків Боліна не знайшла, і ніхто не міг сказати, куди вони перебралися. Сусіди знали тільки, що одне з Боліниних дітей померло, ще як ті жили в завулку, а як там далі — господь святий знає.

— Звернись до поліції, — порадили вони.

Однак Боліна не пішла до поліції: щоб її знову скарали за те, що вона любить своїх дітей? Провадити далі пошуки їй навіть на думку не спало. Надто добре вона знала, що стається з приймачатами, як за них перестають платити.

Важка, ступіла, не тямлячи себе з горя, Боліна поплентала назад. Вона не знала, що має вдіяти з собою, її годі було назвати зманіженою, але тепер вона не бачила, для чого їй жити далі.

І враз колесо долі повернулося, й Боліна зустріла свого принца — Петера Франсена, на прізвисько «Рох-Рох».

Він також тинявся, вишукуючи собі місця, де б прилаштуватися спати просто неба. Надворі було парко, як перед бурею, і Рох-Рох нудьгував: бувало, що самота надто долягала йому, і тоді він тужив за домашнім захистком.

— Та й парко ж нині, — сказав він, минаючи Боліну.

Боліна позирнула на нього, він їй сподобався, і вона відповіла:

— Еге ж, парко.

І цим, власне, було сказане все.

Так Боліна знайшла чоловіка, щоб обшивати та облатувати його, і стала господинею однокімнатного помешкання на Неребро. А що вона багато чого побачила в житті, то захотіла допомагати іншим. І взялася до єдиного ремесла, яке сама добре знала, — до виховання приймачат.

Але на цьому історія кінчається, і починається вже друга — про щастя, що зродилося з попелу, як птиця фенікс.

Боліна добре втямила, що світ складається із нужденних дітей-приймачат і гладких названих батьків, то чого ж їй було сумніватися? Лінощі Рох-Рох також допомогли їй зважитись. Тепер вона показна жінка, що сама всього зазнала в житті й навчилася спритно водити за ніс поліцію. З її допомогою маленькі нужденні приймачата стають янголятами незгірше, як і з будь-чиєю іншою: вони якраз готові залишити цей світ, коли скінчаться заплачені за них гроші. Боліна починає гладшати, а це свідчить, що вона осягла секрет життя й своїм способом хоче з нього скористатися.

Подорож Ан-Марі

Пізнім зимовим вечором я приблукав на маленьку залізничну станцію в Західній Ютландії, наміряючись виїхати нічним потягом до Копенгагена, а звідти далі на південь. Погода була жахлива: вітер гнав по землі сніг, залягала пітьма. В почекальні також виявилося темнувато, висна лампа блимала не ясніше за каганець: либонь, заощаджували гас. Зате було тепло.

У кутку біля полусканої кахляної груби примостилася селянська родина: чоловік, жінка й хлопець років сімнадцяти чи вісімнадцяти. То були невисокі, осадкуваті люди, такі, як звичайно бувають на вбогих грунтах між піщаними пагорбами, де природа не сприяє буйному зростові; застиглі обличчя із зосередженим виразом та незграбні постаті справляли таке враження, яке