Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Васук вигукнув «хау» і Шалена Черепаха уклякнув перед ним, зігнувши передні ноги. Комендант наказав покласти коня на землю. Нове «хау», з ледве вловимою іншою інтонацією, і кінь простягся на землі, мов неживий.

На подвір'ї збиралося дедалі більше солдатів, щоб подивитися на цікаве видовище. Довідавшись про причини незвичайного іспиту, вони не приховували своєї прихильності до коня і верхівця.

Докази були цілком очевидні. Майор підійшов до двох своїх офіцерів і щось їм шепнув. Потім він звернувся до чорноногих.

— Певні докази справді є, але справа вимагає ретельного вивчення. І тому я й коня і цього індійця, — показав він на Васука-Кену, — віддаю під арешт. Кінь залишиться тут, біля казарм, а індієць піде в тюрму, аж до того часу, коли справа буде з'ясована.

Несправедливість такого рішення вразила не тільки чорноногих, а й американських солдатів. Можливо, деспотичний комендант трохи зважив на настрій своїх підлеглих. В усякому разі, коли Васук попросив через перекладача дозволу показати на коні ще одну штуку — майор дозволив йому.

Васук сів на Шалену Черепаху й, кружляючи риссю навколо подвір'я, став виробляти карколомні вправи, на превелику втіху глядачів. Він двічі описав коло, а коли за третім разом проїжджав біля воріт, раптом випростався на коні і з пронизливим воєнним вигуком повним галопом помчав до виходу. Ворота були відчинені навстіж, але посередині стояв вартовий, так само, як і всі інші, задивившись на верхівця, що показував такі незвичайні штуки. Солдат і незчувся, як уже лежав на землі, повалений конем. Коли він схопився на ноги й почав стріляти з карабіна, Васук був уже далеко. Жодна куля його не наздогнала…

Солдати на подвір'ї не приховували свого захвату… Оце так штуку втнув індієць! Тільки комендант лютував, мов несамовитий. Він хотів затримати всю делегацію чорноногих, та, мабуть, офіцери розтлумачили йому всю жорстокість цього вчинку. На жаль, спроба звільнити наших чотирьох в'язнів знову зійшла нанівець, і справа здавалась ще безнадійнішою, ніж будь-коли.

Васук навіть не зупинився в таборі, побоюючись переслідування, і помчав далеко в прерії. Але погоні за ним не було. Коли настала ніч, верхівець повернувся в табір, щасливий, що знов має свого коня.

Кінні перегони, як відомо, належали до улюблених розваг індійців з самого дитинства. Оскільки під Форт-Бентоном перебували групи різних племен, була чудова нагода для всяких змагань. Індійці долучали до цього ще одну пристрасть — під час змагань усі з запалом билися об заклад.

В неділю, через два дні після події з конем Васука, з самого ранку почалися кінні змагання. Бігова доріжка була тут вторована споконвіку: вона починалася біля воріт фортеці, вела до гіллястої сосни, яка самотньо росла в преріях, і поверталася назад до тих самих воріт. Загалом траса становила приблизно два кілометри.

Змагання індійців тривали до полудня. Ми, чорноногі, поставили кільканадцять коней і троє з них прийшли до фінішу перші, а решта зайняла другі, треті й четверті місця. Наслідок добрий, якщо взяти до уваги, що ми змагалися з найкращими верхівцями уславлених індійських племен, отаких як сіукси, шайєни, арапахно, ворони. Ми шкодували тільки, що Васук, побоюючись гарнізонного начальства, не брав участі в змаганнях на своєму коні.

Після полудня почалися змагання американців. Спершу змагалися бігуни — ковбої й солдати, а потім на доріжку виїхали сержанти й офіцери. Під ними були чудові військові коні, американської породи, гарні, ставні, куди вищі, ніж наші мустанги.

Васук був великий жартівник і пустун, охочий до всяких штук. Ледве він довідався, що буде змагання, як відразу ж вирішив на злість американцям, без їхньої згоди взяти в ньому участь. А щоб не впізнали пі його, ні Шаленої Черепахи, він за індійським звичаєм розмалював собі обличчя; а білий хвіст коня пофарбував у коричневий колір. Всім нам у таборі було цікаво, що саме встругне Васук та що з цього вийде. Ми поспішили на перегони, заздалегідь посідали вздовж бігової доріжки.

Васук привів свого коня завчасу і нахабно стояв з ним неподалік від воріт, де починались перегони. Поруч, за кілька десятків кроків від нього, снували американці, стояв також комендант Уістлер із своїм штабом, але ніхто не впізнав Шаленої Черепахи. Скрізь снувало багато індійців із своїми кіньми: хто б там звернув увагу на волохату шкапу, яка незграбно стояла на луці із смутним виразом в очах?

Настала хвилина останніх перегонів. Просурмила сурма, сповіщаючи про початок. Вишикувалось одинадцять верхівців, самих офіцерів і сержантів. Васук підвів свого коня до самісінької доріжки, і щось зашепотів Шаленій Черепасі на вухо. Кінь підняв голову і з викликом пирхнув.

Гримнув постріл. Одинадцять верхівців зірвалося з місця. У них були чудові, могутні огирі з довгими тулубами і сягнистим скоком. Раптом ми відчули всю зухвалість наміру Васука, який наважився з ними змагатися. Різниця між цими велетнями і нашим карликом була така очевидна, що ми втратили всяку надію. Серце стискалося, але до горлянки мимоволі підкочувався сміх.

— Як це він зважився? — шепотіли між собою воїни. — Такий дурень!

— Випередять його принаймні на півмилі!

— Гляньте, які дужі коні у тих!

— Тільки зганьбить себе, бідолаха!

— Варто б звати його: Васук-божевільний.

Васук чекав на офіцерів, може, за сто кроків попереду. Коли вони домчали до нього, він скочив на коня і голосно гукнув. Та, мабуть, все-таки запізнився на секунду, бо хоч Шалена Черепаха рвонула з копита, американці вже встигли промчати мимо. З самого початку Васук пішов у