Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

час мати його на оці. Троє наших розвідників весь час пильнувало коня. Водночас наш вождь пішов до коменданта Уістлера з проханням, щоб той знову вислухав його.

— Нема ніякої потреби! — роздратовано заявив комендант. — Нічого нового не сталося.

— Сталося, коменданте! — з притиском вимовив Крокуюча Душа.

— Полонені нахабно не визнають свого злочину. Нема ніякої зміни!

— Навпаки, коменданте! Якраз є зміна, і така важлива, що…

— Зараз у мене нема часу! — пирскнув майор.

— Призначте день, дуже вас прошу! Це справа дуже важлива.

Уістлер окинув вождя розгніваним поглядом і, помовчавши, гримнув:

— Завтра! Опівдні! Але горе тобі, якщо ти даремно морочиш мені голову!..

Делегація прийшла в призначену годину в такому ж самому складі, як і першого разу, тільки тепер у ній брав участь Васук. Делегатам довелося чекати кілька годин, поки їх прийняли. Комендант зустрів прибулих неприхильним поглядом. Він сидів так само, як тоді, поклавши стиснуті кулаки на стіл.

— Що там знову? — буркнув він. — Яка там у вас важлива зміна?

— Ми просимо, — мовив Крокуюча Душа, — звільнити чотирьох наших воїнів.

— Тут нема нічого нового! — перебив комендант. — Ці четверо сидять, а незабаром будуть висіти.

— Ви, коменданте Залізний Кулак, обвинуватили нас, що це ми напали на табір Ракстона й забрали у нього коней, — говорив далі вождь. — Ви не вірили, що Ракстон спершу зробив те ж саме з нами…

— Не вірив і не вірю! — вигукнув комендант.

— А якщо ми вам дамо доказ того, що було саме так, як ми кажемо?

— Який доказ?

— Один з наших коней, вкрадених Ракстоном — тут, в самому Форт-Бентоні.

— Де саме?

— В загорожі над рікою, біля палісаду фортеці.

— Це військові коні, це наш резерв.

— Але наш кінь серед них.

Комендант обвів делегацію лютим поглядом і за хвилину мовив ущипливо:

— Як же ви доведете, що це ваш кінь? Може, покажете на першого-ліпшого коня, скажете, що це ваш, а я вам повинен наївно повірити на слово? Так ви собі уявляєте нову комедію?

— Ось тут серед нас Васук-Кена, якому належить цей кінь. Васук може заприсягтися.

— Цього мало, це не доказ.

Васук чудово приборкував коней, але був людиною невеликого розуму і зовсім не вмів говорити. У цьому високому залі, перед лицем суворого майора він зніяковів, майже до нестями. Коли йому довелося говорити, він щось пробелькотів собі під ніс, і комендант вирішив, що він розгубився через те, що бреше. Гостро й роздратовано глянувши на індійця, Уістлер запитав:

— Ти наполягаєш, що це твій кінь?

— Мій… Так, так…

— Чудово. Зараз я накажу привести цього коня і побачимо, чи він пізнає тебе. Якщо виявиться, що це не твій, я за брехню кину тебе в тюрму і ти просидиш там кілька років. Вважай, що тебе вже заарештовано.

Майор наказав покликати вахмістра, віддав йому під арешт Васука і доручив обом привести коня. Це забрало небагато часу, бо загорожа, де тримали Шалену Черепаху, прилягала до фортеці і з'єднувалася з нею ворітьми.

— Скажений Пес! — шепнув Крокуюча Душа своїм чорноногим.

Наша делегація дуже хвилювалася, кінь, який вже кілька місяців не бачив свого хазяїна, міг забути всю муштру й не послухатись.

Та ще й Васук так розгубився, що міг наробити дурниць і все зіпсувати.

Коня привели, всі вийшли на подвір'я. Крім нашої делегації, коменданта, перекладача і вахмістра, на подвір'ї було ще двоє поручиків і кілька рядових.

— Та це ж справжня коза! — глумливо кинув Уістлер своїм офіцерам, побачивши Шалену Черепаху.

Васук зрозумів глузування і добродушно заперечив.

— Ні, сер. Це не коза.

— Твоя правда! Поки що це шкапа!

Тут усі американці зареготалися.

— А ти можеш покликати цю потвору до себе? — запитав Уістлер.

— Кінь не чув мене вже багато Сонць, — відповів Васук («Сонцем», як відомо, індійці називали один день, «Великим Сонцем» — рік).

— Ага, ти вже задкуєш, братику! — і комендант наказав солдатам відвести коня на протилежний кінець подвір'я, кроків на сто п'ятдесят.

— Тепер поклич його! — зажадав він.

На посвист Васука кінь слухняно зірвався з місця і галопом, на превеликий подив американців, яким і не снилося, що ця шкапа здатна на галоп, прибіг до групи людей на подвір'ї. Без вагання він упізнав Васука, підбіг до нього і з радісним іржанням поклав голову йому на плече.

Серед американських солдатів залунали схвальні вигуки

— Тихо! — сердито зупинив їх комендант і зараз же звернувся до Васука: — Це ще не дуже переконливо. Всі індійські коні відгукуються на свист.

Вождь Крокуюча Душа зітхнув з полегшенням: Васук не втратив влади над своїм конем. Він порадив Уістлерові:

— Загадай щось — він виконає.

— Нехай кінь стане на коліна! — зараз же