Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— Боїшся? — питає.

— Я? — каже Барабаш.

— А хто ж іще?

— Та се твого батька діти бояться! А я не боюся нічого!

— Ну, то ходімо?

— То й ходімо! — каже Барабаш. Та кия на плече і почвалав за Йвасем.

Як зайшли вони за курінь, де ніхто не заглядав і тільки бур'яни росли, то малий козак і каже:

— А зараз розкажи, де се ти вчора заховався!

Зблід Барабаш, а тоді живіт уперед випнув і щоки надув, наче той хом'як.

— А там, де й ти, — каже. — Тільки темно було в ямі, то ти не бачив.

— А як усе затихло, то виліз? — питає Івась.

— Таж певно!

— І що далі?

— Ти в кого се правди вивіряєш? — каже Барабаш. — Та ти переді мною шапку повинен знімати!

— То що ти далі вчинив, га? — питає малий козак, підходячи до нього впритул.

Глянув на нього Барабаш і втямив, що він усе знає.

— А що треба, те й учинив! — каже з нахабною посмішкою.

— Значить, се ти огнище запалив у ямі? — питає Івась.

— Ну, я! А що?

— А нащо ж ти сеє вчинив?

— Щоб зо світа тебе звести! — каже Барабаш. — Утямив?

Стиснув Івась гнуздечку в руці.

— За що ж ти так ненавидиш мене, га?

— Бо ти вискочень, вихватень клятий! Допіру на Січ прийшов, а вже всі значні козаки тебе за стіл садовлять і медом напувають! Весь курінь он босий ходить, а ти один у чоботях та ще й при шаблі, ще й кінь як змій у тебе! А мене дядько як одвіз на Січ ще маленьким, то й разу не заглянув, чи живий тут я, чи вже й круки моє тіло розклювали!..

— Так не в чоботях же діло… — каже Івась, уважно розглядаючи Барабаша.

— А в чому ж?

— А в тому, що ти на свого брата козака важився!.. Се ж гріх од Бога і од людей, хіба не знаєш?

Усміхнувся Барабаш.

— А хто ж про сеє дізнається? — питає пошепки. — Хто бачив, що я огонь запалив, аби димом задушити тебе у норі? А ніхто!

— Так гріх же!.. — теж пошепки каже йому Івась.

— А мій дядько казав колись: аби гроші, а гріха не буде!

— Та із неба ж усе цеє бачать, дурню ти!

— Хто? — питається Барабаш.

— І Господь, і Матер Божа, і щурі да пращурі наші, що в покоях Дажбожих сидять! Як побачили ото прадіди твої, що ти на живоття свого брата козака мірився, то гірко і соромно їм стало!

— А ти наче був там і бачив їх! — каже Барабаш. — Та й другі боги є, крім отих двох…

Івась тут і насторожився.

— Які се?

— А не твоє діло! — надувши щоки, каже йому Барабаш. — І катай звідціля, а то осьо зараз києм як дам!..

— Йолопе ти, йолопе!.. — каже йому Івась.

Та й більше нічого не казав. Сплюнув і подався до стайні коня сідлати.

От виїхав Івась за браму й сам не знає, куди йому податися. Ще й днина видалася невесела: од самого рання насунули хмари та так і стоять у небі, сірі й кудлаті, неначе повісмо. Гнідий знай хоркав та поривався учвал, то малий козак завернув його у степ, а там ударив п'ятами і помчав куди очі дивляться.

Отак він поминув гостру могилу, о ліву руч почалися мочарища, а далі й річка. Перебрів кінь тую річку, де вода аж попід пахви сягала, та й вихопився на сушу.

Бачить Івась: перед ним височить могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній камінний стовп стоїть.

— Се ж Троянів пагорб!.. — каже він сам до себе. — Треба ж таке!

Зліз додолу, пустив коня пастися, а сам подався на могилу. Коли ж дивиться: сидить під образом Дажбожим якийсь чоловік.

Був то старий-старий козак. Оселедець його аж на спину звисав, вуса довгі та сиві, мов ковила, а замість очей дві чорні діри. Лежала коло нього саква і торбан, що то перебенді з ним по людях ходять.