Борис Левандовський - Байки проти ночі

це стосується тільки мене, — з батькового обличчя він одразу здогадався, що той подумав про наркотики. Саме про них. Макс точно не знав, чи та погань, яку підсунув йому лисий, має якесь відношення до цих речовин, але, можливо, батько, певною мірою, виявився близьким до істини.

Макс устиг пошкодувати, що все так вийшло, й почувався вкрай ніяково. Ця розмова почалася в невідповідний момент, надто раптово для нього самого, слова ніби висмикнуло за ниточки. Втім, він стільки пережив за останні дев’ять годин…

— Це може почекати, доки ми повечеряємо?

— Так, — Макс із полегшенням зрозумів, що отримав відстрочку й може хоча би трохи розібратися зі своїми думками. Він збирався розповісти батькові дуже дивну історію, у яку, можливо, ніколи не повірив би сам.

Коли родина возз’єдналася за столом, Інна Ковальська поцілувала сина в чоло й легенько вщипнула за носа.

— Згоряю від нетерплячки дізнатися, як ти жив без нас. Я думала про це щодня. Знаю, знаю… — вона підняла вгору обидві руки. — Дехто в такому віці створює сім’ю, а деякі дівчатка вже мають дітей. Але ми зараз говоримо не про когось, а про тебе.

— Краще розкажіть, як ви відпочили, — запропонував Макс.

— Нічого, — набурмосився батько, — але могло бути й краще. Перша відпустка за три роки — і ту не дали провести спокійно.

— Мені теж сподобалося, — сказала Інна Ковальська, накладаючи на тарілки приготовану нашвидкуруч вечерю: варені макарони з рибними консервами й порізаними шматочками салямі. — Кіпр — гарне місце для відпочинку. Наступного літа хотілося б поїхати туди всім разом. Правда? — вона глянула на чоловіка.

— Чому б і ні, — ствердно кивнув той, зачепив виделкою макаронину й відправив до рота. — Якщо тільки Максим не обзаведеться до того часу сім’єю і виводком дітей.

— Виводком? Ну, для цього йому треба буде як мінімум цілий гарем, — засміялася Ковальська. — До речі, що у вас із Леною?

Макс знизав плечима:

— Нормально.

— У тебе, що не запитай, завжди одна відповідь, — зітхнула вона й одразу додала: — Як і в твого батька.

— Я би попросив… — з повним ротом відгукнувся Ковальський-старший, піднімаючи виделку. Одна макаронина ляпнулася назад у тарілку й перетворилася на дощового хробака. Ніби з добірної купи гною.

Макс зачаровано спостерігав, як той, звиваючись усім тілом, знову наштрикується на виделку і зникає в батьковому роті. Щоб за секунду вилізти з його лівої ніздрі.

— Річ у жінках. Моя мама вважала так само, — прожувавши, сказав Ковальський. Тепер хробак теліпався в нього на верхній губі.

— На що ти так дивишся? — запитав він Макса, помітивши його погляд.

— Так, нічого. — Макс подумки вилаявся, — треба ж було цьому знову початися саме під час обіду, — і опустив очі в свою тарілку. Принаймні тут усе було гаразд.

До кінця трапези він намагався більше нікуди не дивитися, обмірковуючи майбутню розмову з батьком, але боковим зором усе одно вловлював якусь метушню то в батьковій, то в маминій тарілці, ніби вони були учасниками конкурсу з «Останнього героя» на поїдання всіляких створінь, що бігають і плазують.

Слава Богу, вечеря закінчилася. Інна Ковальська сказала, що втомилася з дороги, миття посуду цілком може почекати до завтра, й пішла відпочивати в батьківську спальню. А Макс із батьком перейшли в його кімнату.

— Я тебе уважно слухаю, — мовив Ковальський. За вечерею він нічим не виказав свого занепокоєння, але зараз воно стало помітним.

— Тат, ти можеш мені не повірити… — почав Макс, але його перервала мати, яка для чогось покликала батька в спальню. Макс з жалю закотив очі.

— Зараз, — сказав батько й вийшов з кімнати.

Головне — одразу ж спрямувати свою історію в правильне русло й максимально застосувати логіку — той її мізер, що в усьому цьому лайні був присутній, — щоб усе звучало якомога переконливіше і щоб батько не запідозрив, ніби Макс намагається йому запудрити мізки. А це важко, коли на твоєму боці тільки слова й немає жодних речових доказів.

Незабаром батько повернувся.

— Слухай, — він просунув голову в двері. — Тут така справа. У нас зараз «медовий місяць»… Коротше, — Ковальський підморгнув йому зі змовницькою посмішкою, — ми з мамою швиденько трахнемося, і я повернуся, щоб закінчити розмову.

Макс тупо витріщався на двері ще хвилину після того, як за ними зникла батькова голова.

— До дідька… — вирік він нарешті й ледь не заплакав.

Потім попрямував до батьківської спальні, абсолютно переконанний, що нікого там не знайде. Лише останньої миті, відчиняючи двері, він злякався: а раптом зараз побачить їх під час любощів — хай навіть це будуть не вони, — все одно було якось дуже ніяково.

Але батьківська спальня була порожньою. Світло вимкнуте. Постіль акуратно заслана.

Збентежений Макс зачинив двері й повільно повернувся у вітальню. Загалом, у всьому цьому могла бути певна логіка. Кілька разів йому вдавалося змусити зникнути деякі фантоми, спроектовані його свідомістю. У такому разі, чому він не міг таким способом викликати й