Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— Що ж це за часи настали? І випало ж нам зараз жити.

— Часи не гірші й не кращі, ніж були. Ти тільки стань непримітним, і часи ці, як туман, пройдуть.

— Дивно це…

Вони знову замовкли. Морозний протяг обдував їх, укривав зимною рідиною. Федот глянув на брата.

— Гаразд, я спробую. Сашка от зрадіє, як скажу.

— Так-так. Вона давно бажала, щоб ти заспокоївся. А там, дивись, і посаду якусь собі виб’єш.

— Ага, худим колгоспним коровам хвости крутити.

Федот невесело посміхнувся. Петро глянув на брата. Його кучері, що стирчали з кролячої шапки, запорошило снігом, немов Федот посивів. Обличчя молодшого змарніло, зморщилося.

— Я піду в село. Попрошу когось, приїдемо на санках за тобою. Я швидко.

— Добре, добре.

Петро лежав на снігу, якнайщільніше загорнувшись. Федот пішов, іноді озираючись. Фігура брата темніла на цнотливо-білосніжному покрові. Чим далі Шевченко йшов, тим більш розпливчастою ставала темна пляма.

«Може, і правда краще так? Кому я що намагаюся довести? Бігаю, наче голодний вовк. Ось перестану бунтувати, і ця радянська влада не буде такою жорстокою. А що? Кому подобається, як йому перечать? Я постараюся, Сашо. Буду іншим», — думав він і нечутно давав клятви дружині.

Дорога була не близька. Федот ішов більше години, квапився. Сильний вітер збивав із ніг, білясте холодне борошно гасало по полю, дерева обліплювали снігові грудки. Починало темніти. «Швидше, швидше!» — підганяв він себе. Деколи припускав бігом, ухаючи важкими валянками. Ось уже пагорб — і там, у низині, село. Шевченко спустився вниз, обережно протоптуючи собі стежку. Ноги потопали в м’якій поверхні зими, провалювалися по коліна. Федот поспішав. Ось уже обозна вулиця, тут іти легше.

Ось там далеко його будинок… Тут Шевченкове серце тьохнуло. Він побачив далеко вози, незнайомих людей у чорних куртках. Вони швендяли туди-сюди. Швидше, швидше! Треба поспішати. Бігти, бігти! Дихання почало збиватися, пара валила з рота. Ну ще півсотні сажнів!

Коли Федот примчав до своєї хати, навколо крутилися комсомольці. Метушилися, витягаючи з сараю маленькі мішечки зерна, які напередодні Шевченко акуратно збирав по всьому дворі крупка за крупкою. Минулого разу, коли з нього вимагали здати норми зернових, комсомольці також тягали мішки, які порвались і обсипалися своїм золотим умістом. Він усе зібрав, упакував у коморі, а тепер і це забирають! Як же ж так, де це таке бачили!

Федот розлютився й підбіг до першого комсомольця, який ніс один із таких мішечків.

— Віддай, сука! Віддай! — Шевченко вирвав у нього мішок і забіг у двір.

— Стійте! Хто вам дозволив! У мене нічого немає! — нестямно заволав він.

Кілька двадцятип’ятитисячників зупинилися, але решта діловито нишпорила у дворі — шукали припаси.

— Падлюки! Стійте! — не вгамовувався Федот.

— Товаришу, чому кричите? — раптом почув він голос позаду себе. Озирнувся — дуже мармиза знайома. Хто б це міг бути?

— То чому ви кричите? — продовжував незнайомець.

— Хто сміє відбирати в мене останнє?

— Не ваше, а колективне. Тепер усе в країні спільне.

— Як це спільне?

— Та ось так. Усе належить партії.

Тут Федот почав пригадувати, де він бачив цього типа. Три тижні тому, у хаті-читальні, він говорив про майбутнє соціалізму, віщав про комунізм і загальний достаток.

— Іван Єгорич, я тебе згадав! — закричав Федот.

— Так, це я, — легко погодився Горовий.

— Що тобі треба?

— Ваше зерно, товаришу.

— Немає в мене нічого! Ні!

— Скільки б не говорили, що немає, а знаю, що є.

— Як ти смієш?!

— Смію, ще й як смію.

— Та я тебе…

Федот зробив крок у бік Горового, підняв руку, але той і оком не повів.

— Це ви даремно, товаришу. От як ви думаєте, де ваша дружина й діти? Молодшенька з ляльками?

Шевченка сторопів. Він хотів ударити комуніста, та так, щоб той відлетів за паркан. Добити його, стукати по його нахабному обличчю кулаками, роз’юшити губи ідеолога в кров. Хвиля ненависті накрила його. Федот миттю забув, про що вони говорили з Петром. Ще б пак — у нього не просто забирали зерно, але останні його залишки! Його прирікали на голод!

Дивлячись на очманілу фізію, Горовий розхрабрився.

— Я тебе, сволота куркульська, розчавлю, як клопа. Розмажу по землі, не залишу й сліду, — голос заступника голови з ідеологічної роботи набув залізних ноток.

— Я, я… — намагався сказати бодай щось Федот.

— Ти думаєш, що я такий, як ваш голова? Бачив я його — тюхтій тюхтієм. Новий лад таких не терпить. Тільки найдостойніший потрапить у комунізм.

— Але в мене сім’я…

— В усіх сім’ї. Багато чув я про тебе, Федоте Шевченко. Так от знай, ти тепер у моєму полі зору. Не вислизнеш, не будеш рипатися.

— Я ж нічого…

— Куркулі, як ти, — це зараза, хвороба на тілі