Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— Он як. Так він не ходить?

— Ходить, але тільки повзком, — спробував знову пожартувати Федот.

— Ясно-ясно, — кивнув плюгавий і раптом замовк.

Жвавий тягнув санки, димчастий пар вилітав із його ніздрів, хрускіт і гуркіт прим’ятого снігового серпанку розлітався від копит.

— Давай стій! — зненацька закричав плюгавий.

Федот інстинктивно потягнув за ремені, кінь застопорився.

— Ах ти, чорт маломірний! Ти чого репетуєш?! — Шевченко повернувся до плюгавого й побачив дуло револьвера.

— Того й репетую. Злізай із санок! — наказав незнайомець.

— Як це злізай? — щиро здивувався Федот.

— От ти йолоп сільський. Санки й кінь твої нам потрібні, — сказав плюгавий і звів курок.

— Ага, — підтвердив високий і дістав з пазухи обріз. — Ми, цей, як його, екс-про-прі-іруєм.

Він задоволено зашипів і навів зброю на Петра. Приголомшений таким ходом подій, Федот не знав, що й відповісти. У ту ж мить плюгавий наказав йому спішитися, а високий перевів обріз упритул на брата.

— Забирай свого немічного. А то другу дірку зробимо йому, кхе-кхе, — посміхнувся високий і показав беззубий рот.

— Хлопці, та що ви? — спробував тільки сказати Федот, але тут маленький грабіжник спрямував дуло в замет і натиснув спусковий гачок. Барабан миттєво прокрутився, пролунало характерне клацання, яке змішалося з приголомшуючим пострілом.

— Не змушуй тебе кінчати, брати гріх на душу, — суворо сказав плюгавий.

Петро дивився на брата й думав, що той зараз полізе в бійку. Як би погано не було їм, але потрібно зупинити родича.

— Федоте, віддай, шо вони хочуть, цілі будемо, — попросив він.

— Щоб я якимось покидькам… — плюгавий обірвав його на півслові, чітко втрапивши рукояткою в підборіддя. Кільце для ременя в широкому русі розрізало шкіру обличчя, удар збив із ніг. Шевченко впав, а два негідники підскочили й почали бити ногами.

— А-а-а! — Він намагався встати, але тут сильний удар коліном перекинув молодшого Шевченка навзнак.

Його били так сильно, що часом Федот піднімав руку, показуючи що, мовляв, годі! — але чолов’яги ще дужче накидалися на нього. Здавалось, що кістки тріщать, ламається скелет, одне стегно немов розкололося. Усі відчуття перетворилися на суцільний біль. Плоть посилала больові сигнали в мозок, наче корабель, що терпить лихо. Федот страшно мукав. Так тривало й тривало, але, коли стало зрозуміло, що він не підніметься, грабіжники скинули Петра в сніг і помчали далеко за горби. Федот лежав. Потім трохи підвівся, спльовуючи кров’ю на білосніжне покривало. Праворуч від нього вмостився Петро, його обличчя перекривилося: біль пронизав тіло, падіння припало на рану.

— Ах ти ж, сука! Кляті пройди! — лаявся Федот. Він матюкався, кричав, стукав по снігу. Його кулак провалився в живіт м’якого замету, залишаючи чорні круглі дірки. Шевченко ніяк не міг заспокоїтися.

Червоний горошок, розсипаний на снігу, привносив яскраві фарби в сіро-білу зиму. Шевченко торкнувся підборіддя — руки забарвилися в той самий вишневий колір, кров струмувала з розсіченої рани.

— Що ж це за оказія? Усе на мене сиплеться, як на проклятого, — обурювався Федот. Він підвівся й поплентався до брата, оглянув його й сів поруч на сніг у заглибині, продавленій санками. Їхніми санками!

— Як же ж так, Петре? — звернувся він до брата.

— Я не знаю, не знаю, — протягнув той і замовк. Хуртовина посилювалася. Вітер кидався на пограбованих із розгону, покриваючи їх із головою, занурюючи в крижану снігову кашу. Їх замітало.

— Так і померти можна, треба йти, — сказав Федот.

— Я не можу, — болісно промовив Петро.

— Ми так помремо! Замерзнемо.

— Може, так і треба, Федоте?

— Здохнути на дорозі, як пес? Нізащо!

— Жартую-жартую. Знаю я тебе, упертого.

— Ото ж бо й воно. Зараз скумекаю, шо робити.

— Давай, кумекай. Бо моя кумекалка геть не працює.

Два брата сиділи на дорозі під лютневою хуртовиною. У низькому сіро-ватному небі пролетіла чорною крапкою ворона. Брудні хмари наполегливо пливли з одного боку небес в інший.

— Жвавого шкода, такий був кінь! Розумний, усе розумів, навіть більше, ніж людина, — сумно сказав Федот.

— Це так. Люди зараз гірші за звірів, — раптом погодився Петро.

— Так а шо ж ти з цими тварюками вась-вась?

— Я не можу інакше. Хочеш, як батько, показувати свою вперту вдачу? Так і загнешся скоро.

— Це вже не має ніякого значення.

Федот замовк. Нічого не хотілося. Хоч правда лежи тут і помирай. Немов усі соки хтось випив. Він висох.

— Як мені бути? Що говорити? Що робити, Петре? — зненацька промовив молодший Шевченко.

— Я ж тобі кажу, — пожвавився брат. — Припини вдавати з себе когось, стань, як усі. Забудь ці татові замашки: «я» та «я». Вступай у колгосп, пливи за течією. Ось побачиш, спокійніше буде.

— Може, і твоя правда… Я уже не знаю, як правильно.

— Правильно жити в тому часі, де ти живеш. Ось червоні хочуть побудувати свій комунізм — і думаєш, побудують? Дідька лисого! Але потрібно підтакувати їм, недоумкам.