Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Тим часом отець Браун пішов до будинку, щоб повідомити прикрі новини дружині небіжчика.

Коли через деякий час він вийшов надвір, то був блідий і сумний, але ніхто так і не довідався, що насправді відбулося під час тієї розмови, навіть тоді, коли справа набула широкого розголосу.

Фламбо, який про щось тихо балакав з лікарем, дуже здивувався, що його приятель так швидко повернувся, проте отець Браун, не звертаючи на нього уваги, відвів лікаря убік і спитав:

— То ви вже послали за поліцією, чи не так?

— Так, — відповів доктор Герріс. — Вона буде тут через десять хвилин.

— Зробіть мені одну послугу, — попросив спокійно священик. — Я колекціоную такі курйозні історії, деталі яких — як у нашому випадку з тим індусом — частіш за все не потрапляють у поліцейські звіти. Тому я хочу попросити, щоб ви написали такий звіт про цей випадок для моєї колекції. Ваше діяльність вимагає розуму, — продовжував Браун, пильно вдивляючись у лікареве обличчя, — тож я не можу позбутися думки, що вам відомі такі подробиці цієї справи, які ви, з певних причин, вирішили замовчувати. Як і ваша, моя священицька діяльність заснована на довірі, а відтак, усе, що ви напишете, залишиться у суворій таємниці. Тільки, прошу вас, опишіть усе докладно.

Лікар, вислухавши промову Брауна у якійсь задумі, з ледь похиленою набік головою, уважно подивився йому в очі й нарешті промовив:

— Гаразд, — а тоді пішов до кабінету і зачинив за собою двері.

— Фламбо, — сказав отець Браун, — під верандою є довга лава, ми можемо сісти там, перечекати дощ і покурити. Ви мій єдиний друг, і я хочу поговорити з вами або помовчати.

Обидва зручно всілися на лаві під верандою. Супроти власної звички, отець Браун не відмовився від доброї сигари і довго мовчки пахкав нею, слухаючи, як періщить і тарабанить по даху веранди дощ.

— Мій друже, — нарешті промовив він, — цей випадок — дуже незвичайний.

— Я теж так думаю, — відказав Фламбо, ледь помітно здригнувшись.

— І ви, і я називаємо його незвичайним, — вів далі священик, — проте маємо на увазі різні, якщо не протилежні, речі. Сучасний розум плутає два різні поняття — «загадкове» у значенні «дивне» і у значенні «щось надто складне». Але вдвічі важче відрізнити загадкове від чуда. Чудо — це щось вражаюче, але дуже просте. Воно просте, бо на те воно і чудо. Його безпосередньо творить Бог (або ж диявол), воно не виникає за посередництва природних сил чи людської волі. Ви вважаєте, що наш випадок є дивним, незвичайним, тому що трапилося якесь чудо за посередництва чаклунства того злого індуса. Зауважте, — я не стверджую, що тут обійшлося без божественного чи диявольського. Лише силам небесним і пекельним відомо, які обставини доводять людей до гріховних вчинків у житті. А на цей випадок у мене такий висновок: якщо це суто магія, як ви кажете, тоді це — щось дивне, незвичайне, однак позбавлене загадковості, тому що тут немає нічого складного. Загадковим у диві є лише наслідок, а не спосіб, у який його досягнуто. А у нашому випадку, власне кажучи, саме спосіб, у який було вбито поета, зовсім не простий, а, навпаки, складний.

Гроза, що нібито почала стихати, розлютувалося знову, і було чути далекий відгомін грому. Отець Браун струсив попіл із сигари і продовжував:

— У нашому випадку ми маємо дуже обтяжений обставинами наслідок, злочинний і складний, ніяк не зумовлений ні громами неба, ні пекла. Як ми бачимо слимака за слизькою доріжкою, так я бачу гріховну стежку людини.

Сліпуча блискавка осяяла їх на мить і згасла. А священик подовжував:

— У нашому випадку з усіх ганебних речей найпідступнішою є нестандартна форма аркуша паперу з тим посмертним написом. Та форма підступніша, аніж той кинджал, яким вчинено злочин.

— Ви маєте на увазі аркуш, на якому Квінтон написав зізнання, що чинить самогубство? — запитав Фламбо.

— Я маю на увазі той аркуш, на якому Квінтон написав: «Я вмираю від власної руки», — відказав отець Браун. Але форма того аркуша, мій друже, якась нестандартна, геть нестандартна, принаймні з того, що я бачив у цім гріховнім світі.

— У нього лише відрізана смужка в кутику, — нагадав Фламбо, — і всі Квінтонові аркуші обрізані так само.

— Це дуже дивно, — сказав отець Браун, — і дуже підозріло, як мені підказує досвід і уява. Слухайте, Фламбо, цей Квінтон — хай прийме Бог його душу — був, мабуть, добрячим недоумком, але ж він був справжнім митцем, що вправно володів як олівцем, так і пером. Його почерк — хоч і важко його читати — дуже чіткий і розбірливий. Однак я не можу це довести, бо я, мабуть, взагалі не можу нічого довести. Але я можу сказати вам цілком впевнено, що то не він відкраяв ту кляту смужку в кутику паперу. Якби він хотів так чи інакше підрізати папір задля того, щоб його було легше або запакувати, або зв'язати, або якось інакше його скласти, то він би обрізав той папір ножицями зовсім в інший спосіб. Ви пригадуєте, яка форма того аркуша? Вона просто зіпсована. Вона нестандартна. Ви ж пам’ятаєте, вона — отакого типу.

І отець почав вигойдувати в повітрі своєю сигарою, роблячи колові рухи так швидко, що Фламбо справді побачив у пітьмі якісь ієрогліфи — такі, про які говорив його приятель, цілком незрозумілі, але які нічого доброго не означали.

— Але ж отче, — сказав Фламбо, коли священик знову підніс сигару до рота і відкинувся на лавці, дивлячись на дах будинку, — ану ж тими ножицями насправді скористався хтось інший. Але чому тоді, той інший, хто відрізав смужку