Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

мовчали. Ще раз, востаннє, вони відчули всю піднесеність голосу імператора. Вони дослухалися, але тільки до голосу, до звучання слів, а не до їхнього значення. Імператор і сам добре знав, що говорить марно. Він раптом замовк. Кожне слово було марне. Він уже не хотів боротися за свій трон. Уперше в своєму житті, відколи став могутнім, він відчув щастя, притаманне зреченню. Посеред промови на нього спала ласка смирення. Він раптом відчув благословення поразки й цілком, цілком таємну насолоду, що він, лише захотівши, будь-якої миті міг би спровадити у відставку, арештувати, ба навіть стратити на гільйотині чи розстріляти цих міністрів, до яких він тепер промовляв, і депутатів, які чекали миті повалити його. Якби лише захотів!.. Та він не хотів. То було чудове відчуття, і він уперше зазнав його: могти і все-таки не хотіти! Все своє нескінченно багате й насичене життя він набагато більше хотів і прагнув, ніж доля могла дати земній людині. Тепер уперше і саме в мить своєї ганьби і поразки він відчув, що має дуже велику владу, але зовсім не бажає її. То було блаженне відчуття. Імператорові здавалося, ніби він тримає в руці добре загострений меч, який робив його щасливим, і то саме тому, що він не скористався ним. Він, завжди думавши, що слід бити і вражати, вперше натрапив на здогад про щастя, яке дає слабкість і дарує покора. Вперше в своєму гордому і сповненому сили житті імператор здогадався про шляхетне блаженство слабкого, переможеного і зреченого. Вперше в своєму житті він відчув бажання бути слугою, а не паном. Уперше в своєму житті відчув, що йому багато за що треба покаятись, бо він незмірно грішив. Йому здавалося, наче задля спасіння своєї душі він повинен розкрити руку, що тримає загострений меч, на який він упаде, безсилий і смиренний цієї миті.

Проте в його душі жила ще й інша людина, а саме: давній імператор Наполеон, і саме він тепер знову заговорив до міністрів, він міг би за два тижні зібрати нову армію, він безперечно міг би розбити ворога, запевняв їх. Але вже знав, що не зможе переконати ані міністрів, ані депутатів. Тих адвокатів імператор ненавидів, він міг би, звичайно, покінчити з ними, але надто зневажав їх, щоб чинити над ними насильство, крім того, він, усякчас схильний до насильства, цієї миті вже не любив його. Він уже досить зловживав насильством. Він хотів зректися трону. Він уже не хотів бути імператором. Від часу до часу з далекої далечіні він, здавалося, чув вабливий поклик лиха. Цей поклик мало-помалу ставав ще гучнішим і виразнішим, ніж вигуки люду перед палацом: «Хай живе імператор!» Адже перед його вікнами ще й досі гукали: «Хай живе імператор!» Бідолашні друзі, подумав він. Вони люблять мене, і я також люблю їх, і вони гинуть за мене, і живуть задля мене, а от я не можу загинути за них. Вони так люблять мене, що хочуть бачити мене могутнім! А я тепер люблю безсилля. Я люблю безсилля. Великим я так довго був нещасним, а тепер хочу бути малим і щасливим!..

Але люди знову кричали: «Хай живе імператор! — наче здогадувалися, що відбувається в його душі, і наче хотіли не так ушанувати його, як нагадати, що він імператор і повинен лишатися імператором. Траплялися миті, коли ці вигуки доходили до його серця, і тоді він бачив, що його давня зарозумілість ще живе там, у його серці; і ця давня імператорська зарозумілість відповідала й на вигуки нечутно для людей, але гучно в грудях імператора. Вони гукають мені, отже, я ще імператор, озивалася в його грудях давня зарозумілість. Але невдовзі вже промовляв інший голос: «Я більше, ніж імператор, я імператор, що зрікся трону. Я тримав меч у руках і випустив його. Я сиджу на троні і вже чую, як його точать шашелі. Я сиджу на троні і вже бачу, як лежу в домовині. Я тримаю скіпетр, а бажаю мати тільки хрест, — так, я бажаю собі хреста!..»

V 

Цієї ночі імператор не спав. Ніч була душна і важка. Хоча на срібно-синьому небі сяяли всі мільйони зір, імператорові, коли він поглядав на них, здавалося, наче то не справжні зорі, а тільки бліді далекі обриси справжніх зір. Цієї ночі йому знову здавалося, ніби він прозирає таємні незбагненні наміри стерничого світу. Імператор ще не пізнав Бога, а вже вважав, що прозирає його задуми. Він, імператор, схоже, досі вважав, ніби Бог — володар, такий, як і він, але розумніший та обачніший, а отже, міцніше утверджений. Натомість він, імператор Наполеон, через великодушність ошукався, через великодушність утратив владу. Без великодушності він теж міг би бути Богом, створювати сині склепіння небес, регулювати сяєво і ходу зір, визначати долю людей і напрям вітру, плин хмар і політ птахів. Проте він, імператор Наполеон, був скромніший за Бога, недбалий унаслідок шляхетності, легковажний унаслідок великодушності. Він відчинив вікно. Чув радісне монотонне сюрчання коників у парку. Пахло насиченим мирним духом літньої ночі, дурманним бузком і надміру солодкими акаціями. Від цього всього імператор лише спохмурнів.

Він уже не хотів ані трону, ані корони, ані палацу, ані скіпетра. Він хотів бути таким простим, як один із багатьох тисяч його солдатів, які загинули за нього і за французьку землю. Він зневажав людей, які завтра або післязавтра змусять його зректися трону, а водночас був удячний їм, що вони змусять його зректися. Він ненавидів свою владу, а водночас і своє безсилля. Він уже не хотів бути імператором і водночас хотів лишитися імператором. Сьогодні цієї миті депутати в палаті радяться, чи повинен він лишитися імператором, чи ні.

Безпорадний і неспокійний походжав імператор по кімнаті, постояв мить коло відчиненого вікна, розвернувся, сів за стіл, висунув таємну шухляду, спробував упорядкувати свої папери, розклавши їх на три купки. Одні папери були байдужі, їх можна було лишити, інші — небезпечні, їх годилося знищити, ще інші він хотів зберегти, забрати з собою. Коло золотого полум’я воскових свічок імператор потримав і кілька листів. Попіл недбало розвіяв по столу й по килиму. Та нараз зупинився,