Олексій Анатолійович Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Премудрий візире! Ось що радять мені мої прибічники. А що скажеш мені на це ти?

– Дурну пораду дають тобі, тасгир. Розбійник прийме твої дарунки, надіне твої халати, візьме коня, а повертаючись додому, твою крану пограбує, і – шукай вітра в полі. Недарма кажуть: вовченя не приручити. Не годиться жити, тасгире, потураючи розбійнику і злодію!

– А якою буде твоя порада, візире?

– Я дам тобі таку пораду, тасгире: кажуть, що у розбійника є кінь, Ґир-ат, названий Меджнун-Делі.[26] Ще кажуть, що розбійник став відомим Ґероґли лише завдяки коневі. Якщо він не на коні, якщо немає під ним Ґир-ата, йому кажуть, не підняти і камінь в десять сірі.[27]

– Але як же ми зможемо заволодіти Ґир-атом, візире?

– Силою ним не заволодієш. І за гроші його не купиш. Але коли не поскупитися на нагороду, в нашій фортеці знайдуться метикуваті люди, які зможуть привести до тебе Ґир-ата. Хитрість допоможе тобі заволодіти конем, тасгире!

Сподобалася падишахові порада, і повелів він глашатаям зараз же оголосити по фортеці: «Хто візьметься привести до мене Ґир-ата, коня розбійника Ґероґли, тому я відразу видам п'ятсот золотих, а коли приведе коня – призначу розпорядником води арика, і він усе життя буде жити за рахунок казни!»

Жили у фортеці чоловік і жінка, було їм по сто вісімдесят років. Чоловіка звали старий Ленгер, а дружину – Шахмамаї-Зулман. Називали її також Хірс-бібі. Стара сказала чоловікові:

– Послухай-но, старий Ленгере! А може, мені вдасться привести коня?

– Ох ти, підла стара! Адже я добуваю собі на прожиття продажем бязі алачі, якути тчеш. Чи з голоду мені пропадати, якщо ти підеш?

– Та ні ж! Кажуть же, що пообіцяв падишах сто золотих. Я і залишу їх тобі. Коли помирати будеш – помреш не голодним.

– Ну, то йди, може що і вийде у тебе, – відповів старий.

Пішла стара до падишаха. Вклонилася і стала, шанобливо схрестивши руки на грудях.

– Кажи, стара, що привело тебе до мене?

– А що казати: потрібен тобі Ґир-ат – відраховуй, тасгире, п'ятсот золотих!

– Як же ти, стара та немічна жінка, роздобудеш коня?

– Що відповісти тобі, тасгире? Ніхто із смертних конем не заволодіє. Зможу лише я привести, навчена хитрощам і заклинанням.

Стару знали всі. І візирі підтвердили:

– Так, тасгире, коли і суджено смертному привести коня, то зробить це лише стара. Не знайти їй рівних у хитрощах та заклинаннях, тасгире! Вона навіть чує, як рухається змія під землею…

Погодився падишах і наказав видати їй п'ятсот золотих. Стара взяла мішок з грішми і анбал[28] відніс їх їй додому. Гроші вона віддала старому Ленгеру, собі купила віслюка за п'ять золотих і приєдналася до каравану, що йшов до Гурджістану…[29]

Шлях довгий, а слово коротке. В один із днів, коли опустилися сутінки, караванники почали турбуватися і передавати один одному: «Тягни верблюда сильніше, говори тихіше!» Зрозуміла вона, що непросто це, погнала свого віслюка до караванбаші.

– Гей, караванбаші! Щось ви поспішаєте сьогодні! Чи не сталося, бувай, чого?

– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгірний Чандибіль. Править ним бек Ґероґли. Якщо не проминемо цю місцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось і хочемо уникнути поборів.

Почула стара ім'я Ґероґли з Чандибіля, почала притримувати віслюка, щоб відстати від каравану.

«Допоможе Аллах, виїде Ґероґли оглядати караванний шлях; побачить мої сліди, і, можливо, вдасться мені заманити його».

Так думала вона злізаючи з віслюка, зняла одяг і почала рухатися, торкаючись задом землі.

…Наступного дня каже Ґероґли:

– Косе, закінчилися гроші у нас, скоро їсти нічого буде. Поїдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проїздив, хто проходив!

– Отакої, Ґероґли! Сам їдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…

– Добре, – відповів Ґероґли і поїхав сам. Побачив він слід великого каравану. Поїхав

Ґероґли по сліду, погнався за караваном і тут запримітив, що в бік повернули сліди віслюка. А поряд були ще якісь дивні сліди.

Пішов він по цих слідах. То піднімався вгору, то спускався вниз. Піднявся на пригірок, бачить – стоїть віслюк, а біля його ніг стара лежить. Рот у старої – наче вогнище, зуби – як ікла, жили на шиї – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський міх.

– Гей, шановна, що робиш ти тут?