Марія Хіміч - Байстрючка

— Іванова Криниця.

Ми вийшли через одну зупинку.

— А чому називається Іванова Криниця? — поцікавилася в брата, який хоч уже й відійшов від переживань, проте не став балакучішим.

— Є кілька легенд. За однією з них, їхав собі козак на ім’я Іван, побачив гарну мальовничу місцевість, викопав там криницю, побудував дім, до нього приєдналися інші люди, і так заснувалося село. За іншою версією, той міфічний Іван був не такий уже й древній. Він був керівником повстанського загону під час громадянської війни на початку двадцятого століття. Іван намагався тут організувати вільне від усіх суспільство. Але потім прийшли більшовики й убили його. Криницю підірвали, а на її місці якийсь місцевий комуніст викопав нову. Того комуніста теж звали Іваном.

— Кругообіг Іванів у природі, — пожартувала я.

Брат усміхнувся. Ми незабаром прийшли до простецької на вигляд криниці на початку села серед березового гаю, яка мала цямрину, викладену з каміння, дерев’яний дашок і корбу. Марко набрав води, і ми напилися прямо з відра. До речі, воно було діряве.

— Треба якось узяти смоли й залити цю дірку у відрі. Бачиш, жоден із сельчан цього не зробить, — по-господарськи сказав Марк.

— Вони такі байдужі?

— Та ні, село вимирає. Тут живуть бабусі й майже немає молодих сімей. Загалом хати пустують.

— Шкода. Навколо така гарна природа!

— Мені теж подобається ця місцевість. Іноді я сюди приїжджаю, щоб побути на самоті. Це батько, Назар, мені показав цю криницю.

— Тоді ця місцина мені вдвічі приємна… Марку, а що ти далі робитимеш? Помиришся з матір’ю?

— Не сьогодні. Занадто вже погано на душі.

— Куди ж ти підеш? Хочеш, поїдеш до мене додому?

— Дякую за пропозицію. Але мені є куди податися.

— І куди ж?

— У мене є батько. Переночую в нього. Думаю, не вижене.

— Як знаєш. Але згадай, що твій батько ще має сім’ю. Щоб часом не було проблем.

— Проблеми, проблеми, проблеми! Знаєш, Ксенько, що я іноді хочу? — Марко по-дружньому обійняв мене однією рукою.

— Що?

— Вибрати собі хатину, яка пустує, і жити в ній. Ростити городину, доглядати сад. І щоб до тебе ніхто діла не мав! Ні мати, ні батько, ні набридливі сусіди! Сам собі господар! Оце моя мрія!

— А для мене у твоїй хатині знайшлося б місце?

— Для улюбленої сестри — знайшлося б!

Я вдячно пригорнулася до Марка й подумала: чи ще довго ми гратимемося в брата й сестру? Поки що ніхто з нас не хоче зіскакувати в непевні води з надійного родинного човна.

Але рано чи пізно доведеться. Чує моє серце.

Уранці я збиралася їхати додому. У мене «горіло» кілька термінових замовлень на пошиття — Великдень на носі, мої клієнтки хотіли бути кращими за всіх у церкві під час освячення пасок і крашанок. Але це була не єдина причина. Мені було соромно. За власну слабкість і корисливість, за те, що вступила в німий зговір із Вірою Василівною і бабцею Бронею.

Хоча ні, не такий уже й німий. Після ситного й дуже калорійного сніданку бабця Броня затиснула мене в кутку і, дихаючи на мене випарами молодої цибульки, поцікавилася, як я житиму далі.

— Я Максимові поки що нічого не казатиму. Як схочете, скажете самі, — вичавила із себе, ледь стримуючи відразу.

— Це добре, ти — розумна дівчина, — бабця припинила тиснути на мене, і її зморщене лице засвітилося білосніжною посмішкою вставних зубів, — Максим не дарма тебе вподобав! (А це вже був підлабузницький комплімент)

Максим провів мене на зупинку й посадив в автобус. Він не їхав зі мною — хотів ще допомогти матері по господарству. Я поцілувала його, і він прошепотів, що любить мене. Я промовчала.

Була на роздоріжжі, і мою душу розтріпували всі зустрічні вітри.

Мені якраз випала хороша халтурка. Я робив парове опалення в одного свого знайомого, Вітьки, він мені обіцяв добре заплатити. Валерик знав його, тож подзвонив. Я мало не відкусив кусок слухавки, коли почув, що сина знову забрали до ментовки. Що це робиться?

Валерик сидів на казенному стільці, як велика ображена дитина, і бубнів:

— Я вам повторюю знову: