Марія Хіміч - Байстрючка

— Добридень, це знову ви! — молодиця виглядала захеканою, але вдоволеною. Видно було, що керування заняттями їй ідуть на користь.

— У мене є запитання особистого характеру. Можна?

— Гм, це щось пов’язано з бажанням вашої доньки відвідувати студію? — засміялася Світлана Миколаївна, було видно, що вона в доброму гуморі.

— Майже. Онуфрій Миколайович цікавився своїми ученицями? У фізичному плані?

— Ні, що ви! Хто вам таке розповів? — у молодиці забігали очі й вона розчервонілася ще більше.

— Ви були його коханкою?

— Я… Ходімо в мою підсобку.

Молодиця заглянула ще раз у залу й попросила дівчат збиратися додому. Мене повела в маленьку кімнатку позаду зали. Там стояв стіл, кілька стільців й шафа з великим люстром. На столі стояв графин із водою й склянки. Світлана Миколаївна запропонувала мені попити, і хвилину ми з нею на пару жадібно жлуктили зі склянок. Затим усілися на стільці.

— Так, Онуфрій Станіславович міг дозволяти собі знаки уваги — погладити по руці, поцілувати в плече. Він любив, коли учениці на прощання цілують його в щоку чи цьомкають у губи. Проте дівчата намагалися триматися від нього на відстані. Лише дехто з них… Як-от я. Онуфрій Станіславович був моїм першим чоловіком. Мені було всього 15 років, як ми почали зустрічатися. Не подумайте, жодного примусу не було! Онуфрій Станіславович дуже делікатний. Я в нього закохалася й була абсолютно щаслива, коли ми почали зустрічатися. Як балерина я почала робити великі успіхи. Потім закінчила школу й вступила на хореографічне відділення коледжу. Щовихідних ми з Онуфрієм Станіславовичем продовжували зустрічатися. Він живе сам в однокімнатній квартирі в приватному секторі. Я приходила до нього, і ніхто нічого поганого про нас не думав. Потім я вийшла заміж за свого колишнього однокласника.

— О так просто? Чому ж за Онуфрія — ні? Не пропонував?

— Ні, не пропонував. За мною вже давно впадав мій колишній однокласник Юра Соколов. Він і запропонував одружитися.

— Але ж ви кохали Онуфрія…

— Так. Але він виявився ганчіркою! Знаєте, є такі чоловіки — дуже м’які, приємні, не скупі на знаки уваги й компліменти. А коли приходить рішучий момент, такі чоловіки здуваються, як повітряна кулька. Вони не здатні на вчинок. Останнє слово вони залишають за жінкою, сподіваючись, що вона все сама вирішить.

— Ви від нього завагітніли?

— Так. Онуфрій Станіславович заборонив мені робити аборт, пообіцяв, що ми житимемо разом із дитиною. Він так радів, що в нього з’явиться нащадок! А коли вже в моїх батьків виникли справедливі запитання, бо мій живіт ріс, Онуфрій Станіславович усе зволікав і не пропонував мене ні одружитися, ні жити разом. Коли я прийшла до нього й поставила питання руба, він щось промимрив типу: «Ну, добре, поживемо разом». Я гордо відповіла, що мені це не цікаво, і пішла прямо до Юри. Він прийняв мене до себе, а коли народилася дитина, дав їй своє прізвище. Ми розписалися.

— Чому Онуфрій не дотримався обіцянки? Розлюбив?

— Злякався, що втратить своє вільне холостяцьке життя, і, правду кажучи, розлюбив. У нього з’явилася чергова улюблениця…

— Настуня…

— Так. І знаєте, Настуня знала про мене. Він не приховував, що в мене народилася від нього дитина. Та Онуфрій Станіславович пишався, що в нього є нащадок! Він спочатку обіцяв, що допомагатиме мені, та я не дочекалася від нього ні копійки. Мабуть, Онуфрій Станіславович розчарувався в мені. Думав, що я йому буду вірна й чекатиму на нього, житиму сама. Ха, не виправдала його надій!

— Онуфрій помер.

— О боже! — молодиця підскочила, — Звідки знаєте? Що з ним сталося?

— Його вбили. Я знайшла його тіло.

— О ні! Онуфрій… — Світлана заплакала.

Я тихо покинула її наодинці зі своїм горем і пішла геть.

Ще ніколи не бачила брата таким злим. Ми мовчки прибрали могилу батька, я прикрасила її квітами. Потім він так само мовчки сів на велик, я всілася на раму. Думала, що завезе мене на залізничну станцію й там залишить — німуючи, проте він повіз мене до себе додому, залишив біля воріт, а сам пішов до хати. Звідти долинав його голос, не було чути, про що саме він кричить, проте гніву в тому голосі було забагато.

Потім він повернувся, завів велосипед на подвір’я, узяв мене за руку й ми пішли-таки на залізничну станцію.

— Вибач, Ксенько, за те, що я змусив тебе чекати під хатою. Мені потрібно було поговорити з матір’ю, інакше мій мозок точно б закипів.

— Ну, нічого…

— Хочу показати тобі одну місцину. Нам підійде будь-яка електричка, яка в бік Києва. Це одна зупинка звідси.

— Як називається?