Світлана Талан - Спокута

– Звідки дістати, Катрю?! З кишені? Ось на, дивися, – Лариса вивернула кишені халата. – Я можу побігати по знайомих і нациганити максимум тисячу доларів, і то на кілька днів. Звідки зараз у людей гроші, коли настала криза? У кого був якийсь капітал, то його вклали в різні справи, у нерухомість, бо гроші вже давно ніхто не пхає в панчохи. Хто мав яку готівку, то поспішає скупити нерухомість, доки вона впала в ціні. Криза минеться, об’єкти знову продадуть і на цьому непогано зароблять. Частина людей, які мали надлишок коштів, поклали їх на депозити в банки, щоб жити на відсотки, а зараз ламають голову, як забрати з банків свої кровні. Невже ти думаєш, що я тримала б таку суму грошей під подушкою?

– Господи, – Катерина в розпачі прикрила долонями палаюче обличчя, – що мені робити?

– Якби ти розповіла мені, у чому справа, то щось би придумали. Але скажу тобі одразу: такі гроші ніхто тобі не дасть.

– Дасть! – очі в Катрі загорілись живим блиском. – Я знаю, хто дасть! Дякую, що… вислухала.

Вона зірвалася з місця й побігла додому, залишивши Ларису кліпати очима.

Удома набрала номер Олександра.

– Мій любий, добридень, – жваво привіталася й одразу почала: – Я намагалася сьогодні взяти гроші в борг у Лариси, але марно. І знаєш, що мені спало на думку?

– Кохана, я не зможу з тобою довго розмовляти.

– Я швидко! Але скажи мені відверто, ти мене кохаєш?

– Звичайно. Ти зателефонувала, щоб це спитати?

– Ні, ні, ні! Ти збираєшся зі мною бути й надалі?

– Що за питання, Катрю? Звичайно.

– А як ти дивишся на те, щоб продати мою квартиру, а ми всі переберемося до твого будинку за містом? Є, звичайно, незручності, бо кожного дня потрібно буде добиратися в місто на роботу, а це додаткові розтрати, – Катерина говорила швидко, нестримано, збентежено та радісно, – але ти не хвилюйся, я все компенсую. Я знайду ще один підробіток, буду працювати вдень і вночі, щоб ви, мої любі, ні в чому не відчували потреби…

– Катрю, Катрю, – перервав Олександр, – зупинися. Я був би не проти – чи мені жаль будинку? – але після розлучення ми з дружиною ще не подавали до суду на розподіл майна. Будинок на цей момент належить не лише мені, а й колишній дружині та синові. Для того, щоб поділити майно, треба багато часу…

– Я розумію, – приглушено сказала Катерина. – Ти казав, що в тебе ще є квартира в місті.

– Так. Там живе мій син.

– Ми не змогли б якось потіснитися й пожити разом деякий час? – у Катрі в голові був якийсь туман, і вона чіплялася за все, як потопаючий за соломинку.

– І як ти собі це уявляєш?

– Живуть же якось люди.

– Живуть і бомжі в теплотрасах.

– Тоді нам доведеться наймати житло.

– Катрю, вибач, але мені час іти. Не хвилюйся, я скоро повернуся, і все владнаємо.

– Але ж гроші треба повернути через день…

– Цілую. До побачення, – у слухавці почула неприємне пі-пі-пі…

«Усе одно повинен бути якийсь вихід», – з надією подумала Катерина, коли хвилини розпачу відступили. Вона поїхала до села забрати гроші від продажу будинків. Не стала заходити на рідне подвір’я, щоб не краяти собі серця. Здалеку подивилася на родинні оселі, що сумно споглядали на неї очима-вікнами, склала гроші в сумку – усе, що залишилося від батьків, від їхньої тяжкої праці в колгоспі, та поїхала на кладовище.

Вряд – чотири могили… Катерина присіла на лавку, задивилася на портрети. Бабуся з добрими, лагідними очима, дідусь – веселий, ще молодкуватий, ніжний погляд матері, суворий – батька.

– Мої любі, – ледь ворушачи губами, сказала Катря. – Пробачте мені, що не справдила ваших сподівань. Я почуваюся такою винною перед вами, що немає сил спокійно жити. Знаю, що ви всі жили заради мене, а я все, що ви надбали, вимушена віддати в недобрі руки. Пробачте моєму синові, що так вчинив, і зрозумійте мене. На моєму місці ви б учинили так само, я в цьому впевнена. Якби я помилково потрапила в біду, ви б ніколи від мене не відвернулися, віддали б останнє, що мали. Я теж вчиню так, бо Сергій – моя любов, моя надія, моя кровинка. Пробачте, мої любі, і прощавайте.

Катря поцілувала кожен портрет, залишаючи на них мокрі плямки від сліз. Вона вже прямувала до свого авто, коли вирішила завернути вбік і сходити до могилки Романової матері. Катерина зупинилася біля металевої огорожі, за якою спочивала вічним сном тьотя Валя. І раптом побачила на могилі великий кошик живих червоних троянд. Квіти були зовсім свіжі, ніби їх щойно сюди поставили. Жінка прочинила дверцята, зайшла за огорожу, торкнулася пелюсток, і на її пальцях залишилися крапельки води, які ще не встигло висушити сонце. На кошикові була стрічка з написом. «Люба матусю, пробач, що спізнився. Твій син Роман», – прочитала Катря. Вона озирнулася і помітила, що біля могили зовсім нещодавно хтось позамітав. «Ромко! – застукало в неї у скронях. – Він тут! Він десь тут!»

Жінка побігла до дороги, де залишила свій «Опель», крутила головою на всі боки, намагаючись його побачити. «Ну де ж ти, Ромчику?!» – крикнула вона у відчаї, але її повні розпачу слова розніс вітер над хрестами сумного старого кладовища…

– Сину, – Катерина зайшла в його кімнату, сіла поруч, – Я маю рішення.