Світлана Талан - Спокута

– Що ми будемо робити? – Сергій вже не стримував сліз. – Де візьмемо гроші?

– Зараз нам обом треба заспокоїтися, щоб щось вигадати. У такому стані ми нічого не зможемо зробити.

– У мене є трохи грошей.

– Скільки?

– П’ять тисяч доларів.

– П’ять?! У тебе, синку, більше, аніж у мене. Ось тобі й на! Оце слухай і рахуй. У тебе п’ять, у мене – дві, за будинки отримаємо дванадцять. Скільки усього?

– Дев’ятнадцять.

– Молодець, добре в школі вчився, – пожартувала Катерина. – Це майже половина того, що потрібно. Решту дістанемо.

– Але де?

– Поки що не знаю. А зараз давай відпочинемо, бо голова вже від думок тріщить. Тобі накапати барбовалу?

– Давай.

– Ось і добре. Зараз вип’ємо по сто грамів розчину й поспимо. А ранок розвіє сум та невеселі думки. Дивись, щось у голову путнє і прийде.

Уранці Катерина підняла важку голову з подушки, коли перші пустуни-промінчики сонця нишком прокралися крізь нещільно затягнуті занавіски, грайливо застрибали по стінах. «Такий чудовий квітневий день, – подумала вона, широко розкривши штори, від чого кімната одразу наповнилася сліпучим світлом. – Сподіваюся, що мої справи в цей день теж посвітлішають».

Вона сиділа на кухні, пила запашну каву й думала про свою подругу Ларису. Знаючи, що та любить зранку якнайдовше повалятися в ліжку, Катря з нетерпінням поглядала на стрілки годинника, які, здавалося, застигли, і час зупинився. Зараз вона піде до Лариси й не буде розповідати, що трапилося із сином, а просто попросить грошей у борг. Звичайно, та дуже цікава й любить пхати свого м’ясистого носа куди не слід, але хто із нас без вад? Катерина спершу думала сказати подрузі, що гроші потрібні їй на термінову операцію, але одразу ж відігнала цю думку, щоб не накликати біди. Вирішила, що просто буде просити виручити її у скрутну хвилину.

Лариса – своєрідна, іноді їй не вистачає вихованості та такту, але в душі добра та подільчива. Кілька разів Катерині терміново було щось потрібно, і Лариса завжди виручала. Одного разу навіть дала свого автомобіля на день, коли сріблястий «Опель» ні з того ні з сього зачхав і не завівся, а вона мусила негайно їхати до якогось села, звідки надійшла серйозна скарга від батьків учнів на завуча школи. «Лариса мені не відмовить», – була впевнена Катерина, коли натиснула на кнопку дзвінка до квартири подруги.

– А, це ти, – промимрила та і смачно позіхнула. – Чого це тобі не спиться? Сьогодні ж неділя.

– Справді? – розгубилася Катря. – Я збилася з рахунку.

Подруга поставила чайник на плиту, сіла за стіл. Без макіяжу, заспана, з розкуйовдженим сухим білим волоссям, вона виглядала не те що непривабливо, а навіть негарно.

– Чула, твого сина побили? – знову розтягуючи в позіханні рота, спитала Лариса.

– Трішки було. Мобільник відібрали.

– От сволота! Отак і ходи по вулицях ввечері!

– Як ти? – задля ввічливості поцікавилася Катря, бо почувалася дуже незручно.

– Я? А що я? У мене все на мазі.

– Це значить, що у тебе все добре?

– Ага, – кивнула кудлатою головою й налила в чашки чай. – А в тебе?

– Не все так, як хотілося б.

– Нам завжди хочеться більше, ніж маємо. Такі ми є, і нічого тут не поробиш. Кажи, що трапилося, бо на тобі обличчя немає.

– Питання життя або смерті. У мене надія лише на тебе, Ларисо, – Катерина перевела подих, бо стало чомусь дуже спекотно. – Мені терміново потрібні гроші.

– Затримують зарплатню, а пора сплачувати внески за кредит?

– Ні. Мені потрібна велика сума.

– Скільки?

– Тридцять тисяч доларів, – на одному подиху сказала Катерина.

– Що-о?! Мені не причулося?

– Ні.

– Навіщо тобі стільки?

– Я ж сказала, що від цієї суми залежить моє життя. Бути чи не бути.

Лариса дивилася на неї округленими очима, як на навіжену.

– Ти можеш мені розповісти, що сталося? – запитала вона.

– Ні, не можу. Але я прийшла до тебе з останньою надією. Зрозумій, що мені дійсно дуже потрібні ці гроші. Ти ж знаєш, що я даремно слів на вітер не кидаю й ніколи нічого не прошу, якщо можу обійтися. Але зараз мені дуже, ти навіть не уявляєш, як конче потрібні гроші, – Катерина говорила схвильовано, з надією заглядаючи у вічі подруги. – Я не маю до кого звернутися по допомогу, якщо ти мені відмовиш.

– Стривай. Ти ж недавно продала в селі будинки?

– Так. Але мені потрібні ще гроші.

– Катрю, я, звичайно ж, дала б тобі їх, але звідки в мене така сума? Я можу тобі хоч зараз дати в борг доларів триста. Ні, стривай, у мене є ще дві тисячі гривень.

– Не треба, – похитала головою Катря. – Мене врятують лише тридцять тисяч доларів.

– Катюшо, не ображайся, але ти несповна розуму. Звідки в мене такі гроші? Я що, донька мільйонера?

– Я знаю, що ти якщо захочеш, то зможеш дістати цю